Скоро у подорож до Тіа

Нестор, син княжни Зоряни та Олега, уважно слухав «Баладу про втрачений Вирій» і з гордістю думав про те, що прадавній Вирій нарешті повернув свої справжні кордони, свої величні міста та вільних людей.

Його дядько, князь Мирослав, увійшов в історію як князь-Будівельник, а сам Нестор обрав інший шлях — відкривав по всій країні школи, щоб знання, які століттями накопичувалися у Храмі Сонця та Храмі Місяця, тепер вивчали по всіх містах і поселеннях .

Країна розквітала рік за роком.

Та сьогодні він хвилювався зовсім не через державні справи. Із трепетом чекав миті, коли після довгого сну прокинуться дракони.

Він вирушив до міста, до Ярослави. Вони разом готувалися до останньої зустрічі людей і драконів.

Світало.

Дракони повільно прокинулися в глибині печери . Вийшли назовні зустрічати весняне сонце. Потім легко злетіли на вершину гори. Ранковий туман швидко розтанув під першими променями, і все навколо наповнилося світлом нового дня.

Одар із невимовною радістю дивився на Долину Гарячих Джерел, яка саме цієї пори вибухнула буйним цвітінням.

— У тебе дивовижно міцний зв'язок із цим світом... із цим містом, Одаре. У мене такого немає, — тихо зауважив Лун, дивлячись на зелені схили.

— Зате в країнах, де сходить сонце, на твою честь назвали цілий Рік Дракона, а твої величні скульптури стоять усюди, — усміхнувся Одар.

— То всього лише красиві іграшки, які трохи схожі на мене, — зітхнув Лун. — І до них люди звертають свої земні прохання... Я не цього хотів. Мені значно більше подобається той живий слід, який залишаєш тут ти.

— Ми залишаємо його разом, Луне. Не тільки я. До того ж у різних куточках цього світу люди помітили нас.

— Так... Ми таки залишили помітний слід у культурах різних народів Землі.

Одар стріпнув могутніми крилами.

— Я не хочу довгих проводів. А то ще передумаю й надумаю залишитися. Хочу лише востаннє побачити Нестора та Ярославу — поглянути, якими дорослими й красивими вони виросли. Шкода, що людський вік такий короткий... Люди так швидко йдуть із життя. Я був би щиро радий сьогодні побачити всіх, із ким мені довелося зустрітися за ці тисячі років.

— Люди вже зібралися на головному майдані міста, — лагідно посміхнувся Лун. — Уже лунає музика. Усе саме так, як ти любиш. Тож швидко покинути цю Долину не вийде.

Вони разом злетіли в небо, зробили велике коло над містом і плавно опустилися на майдані — саме на тому місці, де колись у давнину на честь Духа Вогню відбулося перше музичне свято.

Нестор вийшов уперед, легко змахнув рукою — і над майданом полилася потужна, чарівна музика.

Одар миттєво відчув думки юнака. Це була його власна композиція — «Політ Дракона».

Нестор настільки тонко уявив, яким виглядає безмежний космос очима крилатої істоти, ніби сам багато років літав поруч із ними серед зірок.

Було багато музики.

Вже смеркало.

Коли останні акорди розчинилися у вечірньому повітрі, Одар на прощання випустив угору ціле коло яскравих синіх вогників, а Лун підхопив цей танець смарагдово-зеленими спалахами.

Вони кружляли в сутінках, закладаючи неймовірні віражі й піруети. Люди на майдані стояли, затамувавши подих, зачаровані цим дивовижним вогняним танцем.

Потім дракони повільно піднялися вище хмар і взяли курс до печери.

— Ми скоро теж будемо там, — раптом почули вони у своїх думках голоси Нестора та Ярослави.

Дракони приземлилися біля скелі.

— Дивовижно! Нестор і Ярослава тепер чують наші думки на відстані. Що саме відкрило в них цей дар? — здивувався Лун.

— Ти теж помітив? — усміхнувся Одар.

Коли молоді люди піднялися до входу, Лун примружив золоті очі.

— Ви зараз чуєте всі думки навколо чи лише наші?

— Лише тих істот, на яких у цю мить зосереджена вся наша увага, — спокійно відповіла Ярослава.

— Вам дуже пощастило, — полегшено зітхнув Лун. — Принаймні у ваших головах немає того безперервного гомону, від якого потерпаємо ми.

— Зачекай... а хіба на вашій Тіа теж постійно чути думки інших? — здивувався Нестор.

— Ні, — відповів Одар. — Ми живемо настільки далеко один від одного, що кожен має власну тишу.

— А коли саме у вас проявилася ця здатність? — запитав Лун.

— Того дня, коли нам обом виповнилося по сімнадцять років, — відповів Нестор.

— Цікаво... — замислився Одар. — Мабуть, так на вас вплинув наш кристал із Тіа. А може, він лише пробудив те зерно, яке від самого початку було закладене у вас природою.

— Я чув, що ви дуже не любите довгих і слізних проводів, — усміхнувся Нестор уже подумки. — Знаю, що часу у вас майже не залишилося, і ви ще хочете відвідати Долину Червоних Маків.

Дракони мовчки переглянулися.

— Дякуємо вам за все, що ви зробили для нашої землі й нашого народу. Ми пам'ятатимемо вас завжди, — подумки додала Ярослава, і в її очах заблищали сльози.

Вона зробила крок уперед і простягнула Луну витончену срібну квітку тюльпана.

— Це на згадку про вашу велику подорож Землею. Ми давно помітили, Луне, як сильно ти любиш наші квіти.

— А ти, Одаре, завжди був зачарований нашою музикою, — сказав Нестор, простягаючи золотисто-блакитному дракону невелику коробочку зі срібними дзвіночками. — Це музика вітру. Повісь її там, де гулятиме легкий вітерець.

Ми не кажемо вам «прощавайте». Ви назавжди залишаєтеся з нами — на кожній сторінці наших книг.

— Бережіть мир, світло й спокій на цій прекрасній Землі, — тихо промовив Лун.

Він хотів сказати ще так багато, але Зелену комету не можна було змусити чекати.

Настав час відлітати.

— Ми завжди чекатимемо на вас. Печера Драконів назавжди залишиться вашим домом, — почули вони останню спільну думку Ярослави та Нестора.

Набираючи висоту, Одар і Лун стрімко прискорювали політ.

Їхня Зелена комета вже маленькою смарагдовою крапкою мерехтіла в сузір'ї Скорпіона, як називають його люди Землі.