Дари драконів.

Ми летіли над безкраїм нічним океаном, що відбивав у собі мільярди зірок.

— Луне, — звернувся я, — пропоную спочатку ненадовго зазирнути до Міста Сонечка. Попередимо Мирослава, що ми повертаємося на Тіа, а вже потім, після відпочинку, стартуємо до Зеленої комети з Долини Червоних Маків.

— Згоден, — відгукнувся Лун. — Знаєш, Одаре, у мене теж змінилися плани. Я зрозумів, що зарано зібрався завершувати своє життя мандрівкою на Зеленій кометі до кінцевої зупинки Всесвіту. Я повернуся на Тіа разом із тобою. Гадаю, мої крила ще здатні витримати це навантаження. Дивись!

Лун раптом склав свої могутні зелені крила й стрімко, наче камінь, понісся вниз, майже до самої води. Зробивши запаморочливу мертву петлю в нічному небі, він знову притис крила до тіла і розправив їх у лічених сантиметрах над океанською гладдю. Потужний потік повітря від його крил збурив воду, розганяючи по її поверхні відблиски далеких зірок. На мить здалося, що океан вибухнув світлом, створюючи дивовижний ефект розширення Всесвіту просто під нами.

— Дивовижно! — захоплено вигукнув я.

— Я зрозумів, що мушу разом із тобою розповісти на Тіа про все, що ми тут побачили, — тихо мовив Лун, піднімаючись вище. — Навіть про те, що колись вважав за краще приховати... Про тих, кого мені довелося спопелити через людську жорстокість. Завдяки твоїй мудрості цей давній біль у моєму серці нарешті змінився. Тепер я маю попередити наш рід про те, які ризики й випробування приховує Земля для драконів. Тут живе не лише краса й безмежне різноманіття життя.

Ранковий туман щільно вкривав Долину Гарячих Джерел, наче біла пухнаста ковдра. Лише шпилі високих веж та верхівки димарів пробивалися крізь молочне марево.

Ми спрямувалися до Миродара.

Я хотів почути думки його мешканців і на власні очі побачити зміни серед людей зі Зграї Чорного Степу. І щиро зрадів, помітивши, що жителі Долини та кочівники тепер живуть у злагоді. Вони разом несли варту й нарешті відчували взаємну повагу.

Мирослав першим почув знайомий, ні з чим не зрівнянний свист розсіченого повітря. Він вийшов на ґанок, примружившись від яскравого сонця, і його обличчя одразу освітила радісна усмішка.

Зробивши широке коло над містом, ми з Луном полетіли до нашої гори й м'яко приземлилися біля входу до печери, де під захистом прадавньої скелі на нас чекали Зоряна, її чоловік Олег та маленький Нестор, який за час нашої відсутності помітно підріс.

— Вітаю вас удома! — вигукнула Зоряна, підбігаючи до нас.

Разом ми увійшли до печери.

— Зоряно, нам є що розповісти, — мовив я. — Запиши все до останнього слова. Потім у нас із Луном буде коротка фаза сну перед подорожжю на Тіа. Зелена комета вже зовсім близько до Сонячної системи.

— Оце так новини! Я відчувала, що одного дня ти скажеш ці слова... Я готова записати кожну вашу історію. Але давайте дочекаємося мого брата з родиною. Їм теж хочеться почути все першими.

За хвилину з ущелини почулося дзвінке цокання кінських копит — це під'їжджав князь Мирослав зі своєю дружиною Ольгою. Князь спішився і ввійшов до печери, тримаючи на руках донечку.

— Одаре, Луне! Дивіться, хто приїхав із нами! Це Ярослава! — гордо промовив Мирослав.

Дівчинка була неймовірно схожа на свою прабабусю, особливо своєю світлою, променистою усмішкою.

Цей благословенний час ми провели разом, як одна велика родина. А ввечері всі піднялися на вершину скелі, щоб провести сонце, яке повільно сідало за обрій, фарбуючи небо в багрянець.

Я тихо схилив голову перед Мирославом.

— Зелена комета вже близько, князю. Скоро ми покинемо Землю.

Мирослав підійшов ближче. Його кроки були твердими. Він поклав долоню на теплу, нагріту сонцем золотисту луску на моїх грудях.

— Ви змінили нас назавжди, Одаре. Тепер, коли ми дивимося на нічне небо, то знаємо, що у Всесвіті ми не самотні. І знаємо, що існують істоти, значно мудріші за нас.

Він хитро підморгнув, і всі дружно засміялися.

Маленький Нестор уже навчився не лише повзати, а й жваво бігати печерою. Разом із маленькою Ярославою вони щебетали своєю, лише їм зрозумілою мовою.

Дивлячись на малюків, я тихо промовив:

— Колись у далекому минулому Нестор, син князя Андрія, та Ярослава, правнучка Лії, дивилися одне на одного закоханими очима... А тепер, через віки, мене проводжатимуть додому їхні нащадки — Нестор і Ярослава.

— Це неймовірно символічно, — тихо мовив Олег, обіймаючи Зоряну за плечі.

Коли нічна прохолода опустилася на гори, ми повернулися вглиб печери.

— У мене є для вас сувенір на згадку, — Лун обережно поклав на плаский камінь прозорий багатогранний кристал із планети Тіа. — Ми з Одаром залишили в ньому частину наших спогадів і почуттів. Він оживатиме в руках кожного з вашого роду. А коли цим дітям — Нестору та Ярославі — виповниться сімнадцять років, він засвітиться для них особливим світлом. Я впевнений, що одного дня хтось із драконів знову прилетить на Землю. Тоді передайте їм цей кристал. Вони одразу зрозуміють, що зустріли тих, про кого їм колись розповідали Одар і Лун.

— Тих, кому ми встигли розповісти про вас, — зворушено додав Мирослав.

— Також тут прихована копія бібліотеки, яку ми створювали разом із вами протягом усього нашого перебування на Землі, — додав я.

Лун дозволив маленькому Нестору та Ярославі торкнутися кристала. Діти, сидячи на підлозі печери серед намальованих мною зірок, затамувавши подих, розглядали дивовижний артефакт.

Стеля печери, розписана сузір'ями, раптом ніби ожила, підхопивши м'яке синьо-зелене мерехтіння кристала з далекої планети.

Колись ця печера була для нас лише тимчасовим прихистком. Тепер вона назавжди стала священним архівом роду князя Данила і всієї цієї землі.

Маленький Нестор узяв кристал обома долоньками. Камінь спалахнув яскравіше — ніби дихав у такт маленькому серцю хлопчика.

Лун низько схилився до дитини, і його довгі шовковисті вуса залоскотали пухкі щічки малюка. Хлопчик дзвінко розсміявся.