Вечеря в родині хранителів була тихою.

Нестор Несторович зосереджено складав речі до тактичного рюкзака. Коротка відпустка закінчувалася — він мав повертатися у свою частину, на передову.

Його дружина стояла поруч, затамувавши подих. Вона вже відчувала, як із завтрашнього дня величезна частина її душі знову блукатиме десь окремо, поруч із чоловіком — серед зруйнованих міст, під обстрілами й на замінованих дорогах.

Їй знову бракуватиме його нічного хропіння, яке колись, у мирному житті, дратувало, а тепер, на диво, стало найсолодшим заспокійливим. Бо це означало лише одне: чоловік живий. Він поруч.

Вони не знаходили слів, які могли б розрадити одне одного. Війна не дозволяє бути впевненим у майбутньому. Важко мріяти чи будувати плани. Війна — це коли прожив ще один день, обійняв рідних — і це вже велике щастя.

Батько поглянув на сина, малого Нестора, який уважно стежив за кожним рухом його рук. Хлопчик помітив, що тато став робити все значно швидше й чіткіше, наче на автоматі. Відтоді як він добровольцем пішов на фронт, час для всієї родини безжально поділився на «до» і «після».

— Ну що, синку, про що зараз читаєш? — лагідно запитав батько, намагаючись змінити тему.

— Закінчив главу про Теотіуакан, — тихо відповів хлопець, відриваючись від старих рукописів. — Почав читати в інтернеті про сучасну Мексику, про рідку ртуть у підземеллях і про те, як розташування пірамід збігається з комп'ютерними платами.

— Цікавий розділ, — усміхнувся батько. —У порівнянні з людьми у драконів скучне життя.

—Це дуже "драконяча" фраза. — всміхнулась бабуся—І знаєте чому?

Бо її може сказати лише той, хто дивиться на людей зі сторони. Уявіть собі дракона, який п'ять тисяч років спостерігає за людьми. Він бачить людей і думає вони сваряться, миряться,знову сваряться. Воюють. Потім будують. Потім руйнують те, що побудували.

— Ага. Потім пишуть книги про те, як не треба було руйнувати... І він щиро не розуміє:«Навіщо так ускладнювати життя?» - підсумував її слова син.

 

— Для нього це буде не героїзм. Це буде... трохи дивна поведінка молодої цивілізації.
— «У драконів скучне життя.» — смішна фраз, весело сміялась Катерина.— Вона дуже смішна.

—Згодна. Але водночас вона ставить серйозне питання. Що таке цікаве життя?

Безконечні пригоди? Чи життя, у якому тисячі років можна пізнавати світ?

—Виходить не просто жарт, а зіткнення двох уявлень про сенс життя. — Нестор батько, трохи задумався. — Я теж мріяв колись побачити ті краї на власні очі. Піднятися разом із вами на Піраміду Сонця.

— Закінчиться війна — і обов'язково полетимо, — твердо, майже по-дорослому відповів син.

Батько підтиснув губи, ховаючи втому в очах.

— Сподіваюся, сину… Знаєш, я іноді думаю на позиціях: а що, як хтось з драконів, саме зараз надумають нас навідати? Прилетять із космосу, а в нас тут, на Землі, таке коїться… Я, мабуть, не знав би, куди очі сховати від сорому.

— Чому сорому, тату? — гаряче заперечив хлопчик. — Ти одним із перших пішов захищати свій дім, свою Батьківщину. Я пишаюся тобою. Нехай соромляться ті, хто сховався від страху. Або ті, хто наживається на біді й краде з бюджету.

— Вони навіть не знають, що таке сором, — гірко мовила мати.

— Світ завжди ділився на тих, хто готовий віддати життя за інших, і тих, хто думає лише про власну кишеню, — тихо сказав батько, пригадуючи скільки побратимів тепер немає поруч.

— Ця війна просто зірвала маски з усіх. Вона не така, як війни з давніх рукописів. Завдяки інтернету сьогодні майже неможливо приховати ні злочини, ні правду. Усе лежить на поверхні. Це війна в прямому ефірі.

Малий Нестор замислився. Він розумів , що бачити війну на власні очі, відчувати її шкірою, і читати новини та бачити відео , навіть живучи тут,не закордоном дві різні війни. Це інше виглядає для тих в кого рідні одягнули піксель і ті хто заховався від мобілізації.

— Тату… але все ж… чому тобі було б соромно перед драконами?

— Тому що людство, попри весь свій прогрес, залишилося таким самим диким, як і тисячі років тому. Наше серце росте надто повільно порівняно з розумом. Пам'ятаєш слова Луна? Уяви: летить зараз Одар у нашому небі, а його, як нерозпізнану повітряну ціль, наша ж протиповітряна оборона може збити або поранити…

Ця думка приголомшила всіх. За останні роки вони звикли майже до всього: до нічних сирен, до моторошного гулу «шахедів», до глухих вибухів на околицях міста. Звикли навіть до того, що людське життя може обірватися будь-якої миті.

Але уявити, як космічні істоти сприйняли б цей нескінченний потік людського болю, вони не могли.

— Я розумію тебе, тату… — хлопець ледве стримував сльози. — У книзі історії про те, як дракони жили поруч із людьми, залишилося зовсім небагато сторінок. Я знайшов відповіді на ті питання, які мав на початку. Але тепер у мене виникло ще більше запитань… А ти знову їдеш…

Батько підійшов і міцно обійняв сина.

— Читай далі, Несторе. Наш архів великий. Мама, дідусь і бабуся завжди підкажуть, де що шукати. Ми маємо рукописи, які розповідають про різні епохи. Але пам'ятай: історія — не точна математика. Одну й ту саму подію різні люди опишуть по-різному, пропустивши її крізь власне серце.

Коли дракони полетіли, наші предки почали писати нову книгу.

Ту, яку ти зараз читаєш, переклали сучасною мовою лише кілька століть тому. А оригінал ми зберігаємо в таємній кімнаті, у спеціальних умовах, щоб стародавній матеріал не розсипався від часу.

Бабуся, яка досі мовчки сиділа в кутку, підвела очі й усміхнулася онукові.

— Якщо хочеш побачити зараз, як виглядав оригінал, я маю його дуже якісні фотографії в телефоні.

Хлопець підійшов, подивився на екран і здивовано вигукнув:

— Ого! Ці стародавні літери… Вони ж неймовірно схожі на геометричні візерунки наших вишиванок!