Улама «Гра Богів».

— Дивись, Луне, — Одар вказав крилом на довгий відкритий майданчик із високими похилими стінами, на яких зібралися люди.

Атекаколлі — велика морська мушля — забриніла низьким, гучним гулом, закликаючи гравців на поле. Лун почав пояснювати:

— У центрі поля воїни в широких шкіряних обладунках мають утримувати в повітрі чорну кулю. Цей м’яч зроблений із цільного каучуку — соку тропічних дерев, змішаного з соком лілій. Він важкий і пружний.

— Вони не торкаються його руками! — здивувався Одар, зависнувши над полем. — Тільки стегнами та ліктями! Дивись, як вони кидаються на землю, щоб підхопити м’яч, не давши йому впасти.

Одар придивився до кам’яних кілець, високо вмонтованих у стіни.

— Їхня мета — прокинути цю важку кулю крізь вузьке кільце.

— Для них цей м’яч — це саме Сонце, а поле — це небо, — тихо мовив Лун. — Поки м’яч у повітрі, Сонце продовжує свій шлях, і Всесвіт перебуває в рівновазі. Ця гра може тривати декілька днів. — Якщо комусь вдається провести м'яч крізь кільце — гра завершується миттєво. Це найвища перемога. Якщо ж цього не стається, рахують виходи м'яча за межі поля. Хто першим набере вісім очок — той і перемагає.

Під час священної гри переможці стають посланцями до богів. Вони залишають цей світ і вирушають просити дощу, щоб їхні діти не загинули від голоду. Для цього народу це найвища честь — бути обраним.

Лун помовчав, а потім додав:

— Для них це не смерть, а прямий шлях до небес. Коли вони лягають на камінь, щоб відправитися за допомогою жерця та обсидіанового клинка в інший світ, у них немає страху. Я бачив, як це стається. Я не відчував їх болю та страху , коли ці люди віддавали своє життя. Їхня кров для цього міста священна.

Одар засумував.

— Ти хочеш дочекатися кінця гри? — запитав Лун.

— Ні, — відповів Одар, відводячи погляд. — Я вже все зрозумів. Дякую, що показав мені це таїнство, але якби ти не пояснив його суть, я б трактував це інакше.

Одар із сумом подумав, що навіть у такому величному трактуванні він не хоче бачити смерть.

— Дивна логіка, — промовив Лун. — Вони настільки прагнуть досконалості, що готові віддати життя в момент свого найвищого тріумфу. Це місто справді вчить нас, що життя — це лише короткий спалах у вічному циклі обертання шестерень часу.

— А от тут я не згоден з тобою. Саме Нас це не вчить. Ми подивились і відправились до себе на Тіа. А людина не маючи з ким порівнювати не вважає своє життя коротким. Подивись як вони все змінюють навколо.

Я колись думав, що люди беззахисні та слабкі у порівнянні з тваринами. Але за цей час що ми тут,в мене з’явилось відчуття що тварини більш беззахисні у порівнянні з сучасними людьми. Люди вчаться захищатись від сил природи, від диких тварин. Але при цьому в них залишився той звірячий інстинкт виживання, і більшість з них не може себе зупинити на тому що в них є все для життя. Вони прагнуть все більше та більше.

— Ти втратив настрій?- спитав Лун

— Ні, ці думки до мене постійно повертаються. Я хвилююсь за тих хто прагне миру,хоче скласти зброю. Вони стають беззахисні перед тими хто не доріс серцем.

— Ти правий. Але це їх шлях. Їх вибір. Вони навчились виживати. Тепер мають навчитись жити.

— В тобі тече кров дракона. У нас інший погляд на сенс життя. І тому тобі і мені важко сприймати таке зневажливе відношення людей до такого дарунку природи як життя.

— Так...

Жерці на вершинах пірамід виглядали як яскраві екзотичні птахи в своєму пір’ї. І вони теж дивились цю гру.

— Вони шукають вічність у камені та ритуалах, — промовив Одар, розправляючи крила для старту. — Але справжня вічність — у тому, як вони ліплять свої глечики, створюють музику, виховують дітей і як дбайливо зберігають пам'ять роду.

Лун зрозумів як заспокоїти Одара.

— Я хочу показати тобі майстерні тут. Те що тебе зацікавить.

— Давай подивимося на звичайне життя. Тому що всю цю велич зроблено звичайними людськими руками .

Вони спустилися нижче, туди, де запах сірки та жертовного диму поступався місцем пахощам обпаленої глини, свіжої фарби та стружок кедра. Тут, у тісних двориках, час не завмирав у камені пірамід — він був у руках, тих хто створював все навколо.

Одар зазирнув у двір гончарної майстерні.

— Кераміка тут дуже якісна. — сказав Лун — Мене вражає кількість видів виробів. Посуд сам по собі не звичайний, але подивись який декоративний розпис! Посуд для ритуалів. Іграшки, прикраси . От тендітні глиняні фігурки собак, яких клали родичам при похованні— щоб ті не були самотніми у темряві і щоб души знаходили шлях додому.

На окремому столі стояли яскраво прикрашені керамічні голови ягуара, виконані з разючою реалістичністю. Але найдивнішим було те, що з пащі ягуара, вкритої гострими іклами, визирала... людська голова. Обличчя людини було спокійним, майже застиглим у медитації, що створювало моторошний контраст із люттю звіра.

— Який дивний виріб, Луне, — прошепотів Одар. — Чому вони поєднали людину і ягуара таким чином? Це символ жертвоприношення?

— Не зовсім, Одаре, — відповів Лун, роздивись ближче. — Це уактлі , вона розмовляє голосом духа-покровителя. Для них ягуар не просто хижак, це нагуаль — подвійна душа воїна або шамана. Людина в середині стає ягуаром, набуваючи його сили та безстрашності.

До Майстра Коатля підійшов син:

— Дмухни , сину, щоб почути звук.

Тлакаелель набрав повітря і дмухнув в отвір на потилиці ягуара.

З глиняної фігури вирвався низький, сповнений первісної люті рик ягуара. Звук був настільки потужним , що здалося, ніби живий хижак раптом опинився посеред майстерні. Глина наче ожила, транслюючи справжній голос хижака.

—Те що треба — сказав хлопчик, і пішов знов розфарбовувати фігурки.

Одар був приголомшений. — Це... неймовірно. Це голос їхнього прихованого "я". Людина всередині ягуара... — господар цієї люті.

— Саме так, — кивнув Лун. — У цьому вся суть Теотіукана. Вони будують піраміди до неба, рахують зірки і не забувають про те, що дикі джунглі за стіною.