Таємниця Пернатого Змія

  Вони зависли над Цитаделлю — величезною площею, де височів Храм Пернатого Змія — Кетцалькоатля. На стінах храму чергувалися кам'яні голови грізних зміїв у намисті з пір'я та дивовижних істот, що нагадували морські мушлі. Одар пильно вдивлявся в обличчя Кетцалькоатля.

— Луне, — прошепотів він, — я дещо помітив.

— Ти теж? Що саме?

Одар провів лапою вздовж кам'яної луски, висіченої в базальті.

— Це пір'я навколо шиї змія, сам змій... Надто нагадує тебе. І твою золотисту гриву, коли вона розвівається на сонячному вітрі.

— І на твою теж, — усміхнувся Лун.

— Ти гадаєш, що ми тут не перші? Що хтось із наших був тут за тисячі років до нас?

— За весь час, що ми на Землі, ти хоч раз бачив змію з пір'ям? Я — ні. Це нагадує мені історію про твою статую, яку я знайшов ще до нашої зустрічі. Хтось колись допоміг будувати цю космічну модель, а потім пішов, ставши легендою про Пернатого Змія.

— Кетцалькоатль... Я не пам'ятаю дракона з таким ім'ям, — задумливо промовив Одар. — Можливо, він просто не повернувся з польоту. Або це ім'я, яке дали йому люди.

— Відповідь я шукав у їхніх міфах, — сказав Лун. — За тисячі років, що я був божеством, про мене теж склали чимало казок. Тому я трохи занурився в легенди цієї землі.

— А про мене теж є легенди?

— Я впевнений, що так. І будуть ще! — засміявся Лун. — Дуже схоже на те, що хтось із наших навчив їх математики небесних сфер, а потім полетів, залишивши по собі обіцянку повернутися. Я помітив, що знання про космос тут переплетені з дуже цікавим поглядом на саме життя.

— Що ти маєш на увазі?

— Кожен народ має свою версію того, як влаштований Всесвіт. Бачиш ті височенні дерева?

Вони підлетіли ближче до гігантських стовбурів.

— Це Сейба. Світове Дерево.

— Гігантське дерево... Наче жива вежа!

Могутній стовбур Сейби розширювався біля землі велетенськими контрфорсами, схожими на лапи дракона, що вросли в ґрунт.

На кроні Сейби розпустилися тисячі білих і рожевих квітів. Від них линув солодкий, заспокійливий аромат, який змішувався із запахом мокрої землі та озону після зливи.

Лун обережно торкнувся носом однієї з квіток.

— Квітка Сейби... Вона така ніжна. Навіть у найменшій краплі життя живе нескінченність Всесвіту. Люди вірять, що коріння Сейби сягає підземного царства, а її гілки тримають на собі небеса.

Одар заворожено дивився, як широке листя купається у сріблястому сяйві Місяця.

— Луне, поглянь! Коли стоїш тут, біля підніжжя, здається, що стовбур дерева переходить просто в Мішкоатль — того Хмарного Змія, що в небі. Гілки не просто тримають зорі... Вони наче вплітаються в Чумацький Шлях.

Одар вказав на сузір'я Плеяд, що чітко сяяло над Шляхом Між Місяцем і Сонцем.

— Ці піраміди — мов маяки. Але не для драконів. Той, хто їх створив, хотів, щоб люди могли знайти дорогу додому з будь-якої точки. Цікаво... на чому вони літають?

— Я про це не подумав.

— І все ж цікаво, чому саме Плеяди й Венера?

— Знаєш, мені здається, що той, хто навчив їх цього, хотів сказати: «Ви не самотні. Ви — частина великого Дерева Життя, і кожна ваша думка відгукується в кроні Всесвіту».

— Можливо. Але це лише наші припущення. На жаль, думок того дракона вже не почути. Мабуть, він давно покинув Землю. Що ще ти хотів мені показати, Луне?

— Коли Чумацький Шлях стоїть вертикально над горизонтом, він стає небесною Сейбою. Це шлях, яким боги спускаються до людей, а душі можуть подорожувати до підземного світу й підійматися до зірок. Але щоб душа могла мандрувати, вона має покинути тіло. Тому смерть тут сприймають інакше, ніж у твоїй Долині. Людина, яка залишає цей світ, продовжує життя в іншому.

Лун вказав на вогні житлових кварталів.

— Тіла тих, хто відійшов в інший світ, вони залишають там, де стоїть їхній дім. Будинки зводять так, щоб предки залишалися поруч зі своїми нащадками. Поховання вкривають шаром вапна, а поверх добудовують нову житлову частину. Вони не бояться смерті, а роблять її фундаментом майбутнього. Шар за шаром зберігають пам'ять. Кожен новий рівень підлоги — це нове покоління. У живих буквально під ногами їхнє коріння.

— Поглянь на ці пороги, Одаре, — Лун вказав на масивні кам'яні сходи житлових патіо. — Чим вище здіймається будинок над мостовою, тим давніший рід у ньому мешкає.

Він трохи помовчав і додав:

— А ще, коли приходив новий правитель або починався новий п’ятдесяти дворічний цикл, стару піраміду чи будинок не руйнували. Їх «обгортали» новим шаром каменю та вапна, наче коконом, і будували новий поверх.

Із джунглів долинув грізний рик ягуара. Мавпи, птахи — усе зустрічало світанок. Дракони дивилися на безкмежні ланцюги гір і конуси вулканів, що диміли на обрії. Люди вже працювали в полях. Від Теотіукана розходилися шляхи до інших міст, де теж височіли піраміди. Деякі з них уже були безлюдні.

— Чому ці міста порожні? — запитав Одар.

— Тут життя залежить від дощу й джерел води. Коли приходить посуха, починається голод. Тоді люди переселяються туди, де є вода. Але спершу вони просять у богів допомоги — відправляють своїх посланців на переговори з небом.

Лун уважно подивився вниз.

— Зараз ми побачимо гру, яка для них є священним ритуалом.