Народження Миродара. Роздуми .

  Коли ватажок повернувся до табору, там уже стояли вози з дарами від Міста-Сонця. Старий Варда Сай чекав біля входу до шатра, і вперше за багато років він радісно усміхався.

— Невже ти не почнеш бурчати, як зазвичай? — запитав його Аспар Сай.

— Я вперше задоволений, сину. Нарешті мені не соромно класти до рота кожен шматок їжі.

Аспар Сай замислився:

— Я теж відчуваю полегшення людини, яка нарешті скинула важку ношу. Ми звикли брати все силою. Тепер нам доведеться вчитися просити у землі. Це важка наука.

— Важко лише спочатку, — погодився дідусь. — Але земля вміє дякувати тим, хто на ній працює. Те, що виростив сам, солодше за будь-яку здобич.

— Звідки тобі це знати?

— Я не завжди був у цій Зграї, — тихо відповів старий. — Колись і в мене були своя земля та свій дім.

  Лун та Одар кружляли навколо табору зграї. Слухали. Одар відчував що начебто вийшло як вони задумали:

— Тепер я спокійний. Коли ми підемо, тут залишиться не попелище, а сад. Це гарний фінал воєнного протистояння: магія драконів лише підготувала ґрунт, а вирішальне слово та вибір залишилися за людьми.

  Дракони почали повільно підніматися вище, зникаючи у сонячному світлі, що нарешті пробилося крізь хмари. Для людей внизу це був початок ясного, мирного дня. У Храмі Місяця хтось заграв на сопілці — тихо, ледь чутно. Ця мелодія була про землю, яка годує всіх, хто готовий її плекати.

Наступні місяці Долина нагадувала велетенський вулик.

  Мирослав і Арджук швидко знайшли спільну мову. Один умів бачити майбутній дім ще на кресленні, другий — вдихати життя в метал. Разом вони будували місто, яке вже не знало війни. На березі Срібної річки зводили будинки з каменю та дерева.

Варда Сай, дивлячись на онуків, що гасали навколо, витер сльозу краєм рукава.

— От тепер, — проскрипів він до сина, — я точно знаю: ми нарешті почали жити.

Коли останній дах вкрили соломою, а в кузні Арджука вперше загартували не меч, а плуг, настав час закласти Сади Перемоги.

Жителі Долини Гарячих Джерел підготували саженци плодових дерев та кущі квітів і розвозили їх по новозбудованому місту.

Хармат, дивився на повозки і коли до його двора підвезли дерева спитав:

— Скажіть мені будь ласка, вас не засмучує що поряд з вами будуть жити колишні кочівники,яки намагались вас пограбувати?

— Напружує трохи. Скажу чесно. Але ми всі ,хто тут є будували своє життя в цьому місті після того, як втратили все. Тому ми розуміємо як вам жилось... Не зруйнуйте нашу довіру...

Хармат міцно пожав руку чоловікові і взяв привезені саджанці.

Колишні воїни садили біля своїх будинків вишні, яблуні та груші. Вони садили дерева і відчували що і самі тепер пускають корні на цій землі.

— Тату, а навіщо садити яблуню? Вона ж почне родити лише через багато років. —спитав хлопчик.

Колишній воїн довго мовчав, тримаючи в руках молодий саджанець.

— Колись я жив одним днем. Брав усе, що хотів, бо думав, що завтра мене вже може не бути. Тепер я саджу дерево, плоди якого, можливо, їстиму не тільки я, а мої онуки. Обережно засипай коріння землею.

— Знаєш, синку... Людина починає будувати майбутнє саме тоді, коли садить дерева, у тіні яких сама може ніколи не посидіти.— почувши цю розмову додав старий Варда Сай. Він розчулився, та стримав сльозу.

  Коваль Арджук, розпаливши горно, дивився на залізний прут і бачив у ньому майбутню квітку, яка прикрасить браму до Міста Сонечко— його особистий подарунок до великого свята.

І ось настав день Свята Перемоги Життя.

  Місце обрали символічне — біля підвісного мосту над прірвою, де нещодавно дихала смерть і де були відкладені шаблі. Одар і Лун знову наповнили ущелину туманом, який лагідно підсвічував скелі, створюючи природну сцену.

Під урочистий бій барабанів назустріч один одному вийшли Мирослав та Аспар Сай. Коли вони потиснули руки, барабани вщухли, і стало чути лише шелест листя.

— Ми разом обрали шлях Миру, — проголосив Мирослав. Його голос розкотився долиною. — Сьогодні ми святкуємо народження нового міста, в оселях якого вже лунає дитячий сміх!

Аспар Сай зробив крок уперед. Його голос тремтів:

— Люди міста Сонечко! Ви навчили нас давати і ділитись знаннями. Жоден народ у світі не прийняв би нас так, як ви. Ви зцілили наші зачерствілі душі. Ми вперше подивилися на свої руки не як на знаряддя вбивства, а як на руки майстрів. Тепер у нас є дім... Справжній дім, де панує щастя.

  Варда Сай, опираючись на палицю, урочисто мовив: — Я пропоную назвати наше місто — Миродар. На честь Мирослава, який дав нам шанс, та Одара, який відкрив нам очі на світло. — Так! Миродар! — радісно вигукнув натовп.

Коли сонце сховалося за обрій, настала черга шоу Одара та Луна. З глибини прірви в небо злетіли два велетенські промені — золотий та блакитний. Дракони випускали вогняні кулі, які розривалися тисячами кольорових іскор.

— Тату, дивись! Це зірки падають нам на руки! — вигукнув радісно син коваля. Арджук усміхнувся і міцно притис хлопчика та дружину до себе.

Свято тривало до глибокої ночі.

  Вогні міста Сонечка та Миродара мерехтіли, мов два сузір'я, що одного дня вирішили оселитися на землі.

Одар і Лун повільно опустилися на вершину своєї скелі.

— Тепер вони справді вільні, — сказав Одар. — Заради цього сміху, в якому немає страху, варто було зупинити Зграю. Вони отримали світло надії. Я вірю: коли ми підемо, вони не загублять дорогу.

— Ми подарували їм не мир. Мир вони обрали самі. Ми лише допомогли їм побачити дорогу.— Лун задоволено прижмурів очі і наче купався в думках людей яки раділи святу.

Вартові Миру та Роздуми про Вічність

  Одного дня до князя Мирослава в Храм Сонця прийшли містяни Миродара. Вони вже вивчили мову Долини Гарячих Джерел і приходили до Храму здобувати знання, як і всі інші. Але в цей день вони мали особливу мету. Аспар Сай урочисто мовив: