Диалог на Мосту.

Одар і Лун нерухомо зависли у верхніх шарах туману, ледь ворушачи крилами, щоб підтримувати рівновагу. Вони бачили все: і збентеження Аспар Сая, і рішучий жест коваля Арджука. Їм стало зрозуміло: цієї миті перестала існувати сама Зграя Чорного Степу

Мирослав і Зоряна з вежі на мосту, спостерігали, як тисячі людей, що ще годину тому були смертельною загрозою, тепер повільно вкладають мечі у ножни.

Це не була тиша поразки — це була тиша усвідомлення. Вперше за багато поколінь ці люди не чекали наказу атакувати.

Зоряна спустилася з вежі. Міст опустили. Вона зробила перший крок.

У повній тиші було чути лише її кроки назустріч війську на іншому краї прірви.

Вона підійшла до Аспар Сая.

— Ви прийшли як зграя, а можете залишитися як народ, — тихо, але впевнено промовила вона. Її погляд був сповнений надії: вона бачила, що ці люди збагнули — їм зберегли життя.

Аспар Сай встромив свій меч у землю. Це був красномовний жест, який без зайвих слів пояснював що битви не буде.

— Це мудре рішення, — сказала Зоряна.

— Ми прийшли за багатством. А що знайшли? — запитав Аспар Сай, він розумів що вчинив правильно. Але яки будуть наслідки цих вчинків?

— Князь Мирослав запрошує тебе, Аспар Саю, та твоїх наближених на нараду, — мовила князівна. — Вирішимо, де і як вас розмістити. А тим часом мої люди принесуть вашому народу їжу, щоб ви відсвяткували Перемогу.

— Перемогу?

— Найкращий бій — той, якого не було. Це справжня Перемога. Не та, де один помирає, а інший тріумфує, а та, де перемагає Життя.

— Це найвищий прояв мудрості — перемогти ворога, не знищивши його тіло, а змінивши його серце... — Аспар Сай був вражений.

Він відчував, наче йому відкрили очі, освітили його розум. Він подав знак представникам Зграї, і вони вирушили до міста, у Храм Сонця.

Одар і Лун, невидимі в небесній блакиті, відчули, як напруга, що роками отруювала повітря над степом, почала розсіюватися.

— Зграя живе війною. Народ живе майбутнім. Сьогодні на цьому мосту закінчилася Зграя і народився народ. —Лун видохнув з полегшенням.

Князі Мирослав та Олег зустріли гостей. Вони проїхали вулицями міста і увійшли до Храму Сонця. Аспар Сай здивувався великій кількості книг. Це місце було схоже на дім, де люди здобувають знання, а не промовляють молитви.

Розпочали нараду за великим круглим столом, де була розгорнута мапа.

— Ваші люди розмістяться в долині біля Срібної річки, — пояснював Мирослав. — Там родюча земля, яка давно чекала на робочі руки. Ми дамо вам насіння та інструменти. Арджуку, для твоєї кузні ми обрали місце біля Гарячого Джерела — там вода сама допомагатиме тобі загартовувати сталь.

Аспар Сай слухав, і на його суворому обличчі недовіра згасла, поступившись місцем надії. Він слухав Мирослава вже не як ватажок зграї — він був людиною, яка шукає шлях до змін для себе і свого народу.

— Ми не знаємо, як будувати будинки, — чесно зізнався він. — Ми вміємо тільки руйнувати.

— Руйнувати легко. Будувати важче. Але цьому можна навчитися. — усміхнувся Мирослав, простягаючи йому руку. — Ми навчимо вас. Головне, що ви хочете будувати, а не знищувати.

— Так, рішення прийнято. Ми хочемо бути частиною вашого міста.

— А коли ми завершимо будівництво ваших осель, влаштуємо велике Свято Перемоги Життя.