Протистояння

Зграя Чорного Степу почала свій рух. Тисячі коней здіймали пил, який здалеку здавався повзучою брудною хмарою. Як зграя хижаків, що не знають жалю, вони рухалися єдиним темним потоком, змітаючи все на своєму шляху.

Перші промені Сонця ледь торкнулися вершин гір, коли Зграя почала займати квартали поселень у передгір'ї Долини, звідки жителі виїхали під захист до міста Сонечка.

Одар і Лун спостерігали за цим із висоти, сховавшись за тонкими ранковими хмарами.

— Вони занадто впевнені у своєму металі, — прошепотів Лун думками до Одара. — Пора показати їм, що залізо плавиться, а воля — ні.

Мирослав стояв на стіні брами. Він бачив наближення загонів Аспар Сая і відчував, як тремтить земля під копитами коней. Поруч із ним стояла Зоряна, стискаючи в руках підготовлене звернення до нападників.

— Вистава починається, — сказав Олег.

— Починаємо «Танок Туманів»?

— Так! Тепер! — дав сигнал Мирослав.

У ту ж мить з Гарячих Джерел потік пари, спрямований системою каналів Мирослава, вирвався на волю. За лічені секунди весь простір перетворився на білий, непроглядний океан туману.

Лун, використовуючи свої здібності створювати ілюзії, змусив туман набути форми гігантських крилатих псів, що височіли над горами. Це було схоже на піщану бурю, яку вони бачили в пустелі, але ця буря мала обличчя і крила.

Густий туман рухався назустріч пиловій хмарі, яку здіймало вороже військо. У суміші туману та пилу вершники Зграї Чорного Степу не бачили навіть власних рук. Коні почули наказ драконів скинути вершників і мчати в бік лісу. Ставши на диби, вони скидали з себе вершників у важких обладунках.

Аспар Сай зблід. Він бачив багато битв, але ніколи не бився з самим небом. Його люди почали відступати, шепочучи про «гнів стародавніх духів».

— Це магія! Це не люди! — кричали вони, відчуваючи тремтіння.

Ворожий загін, блукаючи в тумані, все ж майже підійшов до прірви. Туман трохи розсіявся. Перед собою вони побачили білосніжні стіни Міста-Сонця і центральну вежу підвісного мосту, де стояв Мирослав. Його обличчя було суворим, а в очах світилася рішучість.

Ритмічний грім барабанів, посилений акустикою, у сотню разів сильніше наводив жах.

Одар і Лун із дна прірви створили вогняні ворота.

Зоряна хлопнула в долоні. Грім барабанів стих. Вогонь зник.

Запанувала приголомшлива тиша. Воїни Чорного Степу стояли нерухомо, наче навіть не дихали.

Зоряна чистим і сильним голосом промовила до Зграї їхньою мовою:

— Ми — люди Міста-Сонця, — сказала вона, і туман доніс її слова до кожного воїна. — Я — Зоряна, Берегиня Роду. Багато імперій, що трималися на мечах, руйнуються. І є світи, які процвітають там, де цінують знання! Вибір за вами. — вона здвинула грізно брові і сурово додала:

— Ви можете залишитися тут добривом для наших полів...

Вона на мить замовкла.

Їй самій стало моторошно від власних слів.

— ...або можете будувати нове життя поряд із нами. У нас немає золота, але ми маємо знання. Ми навчимо вас, як будувати міцні будинки, лікувати хвороби травами, вирощувати сади, писати книги. Навіщо вам руйнувати те, що може стати вашим?

Заграла тиха мелодія, яка проникала в душу, пробуджуючи найкраще, що є в людині. Воїни, які забрали не одне життя, відчули бажання жити так, як люди, на чию землю вони прийшли.

Мелодія торкалася тих спогадів, які кожен давно загубив у собі. Дракони допомагали цим думкам звучати голосніше за страх і звичку до війни.

Вони навіювали думки про те, як кожен із воїнів матиме дім, садочок, родину. Як більше ніколи їм не доведеться мерзнути й голодувати у зимовому степу.

— Даю вам час подумати й прийняти рішення, — сказав Мирослав, теж мовою Зграї. — Доки триває Музика Миру, наша пропозиція залишається в силі. Потім це буде ваша провина, що ваші діти зростатимуть сиротами. Ми даємо вам шанс на гідне життя.

Залунала нова мелодія. Містяни вигадали її, коли готувалися до оборони міста.

Аспар Сай повернув голову назад. Туман трохи осів, і Зграя Чорного Степу бачила крізь нього лише голови одне одного.

— Що скажете, брати по зброї?- спитав він у спантеличеного війська.

«Погоджуйтеся, поки небо не впало вам на плечі!» — пролунав голос Луна в головах вершників.

— Ми завжди йшли за тобою, як нитка за голкою. Кажи, що ти вирішив, — сказав хтось.

Аспар Сай пригадав старого в шатрі під час наради й подумав, що той мав рацію. Коли він був малим, у нього теж був дім. Потім він уже не пам'ятав, що сталося. Відтоді його життям була Зграя.

Коваль Арджук гучно сказав:

— Погоджуйся, Аспар Саю. Це гарна пропозиція.

— Я не вірю їм. Це пастка! — сказав сотник.

— Вони могли вже нас знищити. Ми як на долоні, без коней.

Майже всі були згодні.

— Аспар Саю! — промовив Мирослав, і його голос пролунав, мов грім, по всій Долині завдяки особливій акустиці. — Час настав дати відповідь.

— Мій народ дав згоду на твою пропозицію. Я теж даю, — відповів він.

Туман почав розсіюватися.

Воїни Зграї Чорного Степу побачили, що стоять за два кроки від прірви. Їм справді пропонували зберегти життя.

Амбазука підняв меч.

— За мною! — крикнув він. — Там золото і слава!

Ніхто не ворухнувся за ним.

— Вгамуйся. Досить крові, — відповів йому коваль, узявши Амбазуку за руку, щоб той опустив меч.

— А то що? — очі Амбазуки налилися кров'ю.

Амбазука побачив, що вперше стоїть сам і все одно жадав бою й крові.

Коваль подивився йому в очі впевнено сказав:

— Прощавай. Нам не по дорозі.

І штовхнув його в прірву.

Тіло Амбазуки впало на гостре каміння. Життя його згасало..

— Це має бути останнє вбивство. Усі згодні?- Арджук важко дихав. Це було швидке , важке, важливе його рішення.

Знову запанувала тиша. Коваля всі поважали.