Тінь війни

Місто-Сонечко вже не було білою квіткою в Долині. Воно росло .

Тепер можна було почути на вулицях міста мову багатьох народів. Всім хотілось побувати в нашому Храмі Сонця та Місяця ,щоб отримати знання.

Я навіть полюбив слухати гомін у торгівельних рядках базару, пролітаючи над ними. Розташований під дерев'яними навісами та арками, що вели до головного майдану міста, базар гудів наче вулик. Тепер там було багато товарів з різних куточків світу.

Купці зі Сходу продавали шовкові тканини, а неподалік лавка з прикрасами,де дівчата, забували про час.

У ряду місцевих гончарів витьохкували глиняні пташки та стояли амфори з далеких країн, привезені по морю. З Півночі прибули торговці з хутром і шкіряними виробами. Скіфи в гострих башликах пропонували коней, поряд з кованими виробами сарматів,що займали цілий ряд . Звідти було чути як працює коваль, який підковував коней.

Мене радувало що Долина Гарячих Джерел процвітає. І бентежило. Бо добробут сусідив не всім в радість, як показало життя серед людей.

Місто наче добре охоронялось.

І все ж я запропонував збудувати підвісну браму через прірву , щоб шлях був повністю під контролем.

На жаль, Нестор завершив свій земний шлях. Без нього і Ярослава швидко пішла з життя. Проводжати їх було дуже важко. Тепер князями у Долині стали Мирослав та князівна Зоряна.

Мирослав був природженим архітектором та будівельником, тому мою пропозицію звести міст і підвісну браму він підтримав одразу. Замість Нестора тепер зі мною писала книжки його донька Зоряна.

Одного разу я повернувся до печери, зазирнув у вікно будиночка під скелею . Я побачив, як Зоряна поклала голову на плече чоловікові, а він ніжно поцілував її волосся. Вони гойдали колиску і тихенько співали для маленького Нестора. Чоловік Зоряни, Олег, помітив мене і вийшов привітати.

— Доброї ночі, драконе Одаре. Мене звуть Олег. Ми з дружиною вирішили оселитися поряд із тобою.

Мені здалося, він трохи ніяковів, йому здавалось, що вони будуть мені заважати.

— Вітаю, Олеже! Це чудово! — відповів я. Мій голос звучав як тихий гуркіт далекого грому, сповнений ніжності. — Ваша присутність зігріває це каміння більше, ніж моє дихання. Маленький Нестор... нехай він росте під світлом тих зірок, що я намалював на стелі. Я буду радий спостерігати за тим, як він підростає.

Того вечора Мирослав піднявся до печери з кресленнями нового мосту.

— Доброї ночі. Я знаю, що ти не спиш. Хочу порадитися. Ось модель мосту, ми зробили все, як ти вчив. Давай перевіримо розрахунки, і почнемо завтра будівництво.

Я дивився на Мирослава — у нього були мудрі не по роках очі Данила та рішучість Андрія.

— Я спокійний за вас, Мирославе. Ви із Зоряною зробили більше, ніж я очікував. Люди в Долині живуть у мирі, місто процвітає, а наші книги читають навіть у далеких краях.

— Так, росте не тільки місто. Навколо вже багато нових поселень. Мені тепер доводиться турбуватися не лише про Долину.

—Цього разу моя здатність чути людські думки принесла тривожну звістку. З півночі наближається войовничий табір грабіжників.

— Це погана новина. Треба готуватися до оборони, — Мирослав спохмурнів.

— Щось мені згадалося минуле. Ті, хто колись знищив наші міста, про що співають у Баладі... Мені розповіли про наслідки нашої поразки для тих ворогів. Коли вони посіяли навколо розруху та смерть, то не захотіли жити серед руїн. Вони оселилися на березі річки Чорновод. Нам було відомо, що вода в тій місцевості отруйна. Всі, хто її пив, з часом хворіли та вмирали. Але ж вороженьки того не відали. Тепер там майже нікого не залишилося.

— Цікаво. А чому вода там отруйна?

— Мені невідомо. У разі нападу ми сховаємо всіх мешканців передгір’я у місті та будемо битися.

Захист Долини Гарячих Джерел

Я намагався зрозуміти, що штовхає людей починати війни. Я пам’ятав слова Луна. Я міг би допомогти створити найдосконалішу зброю для захисту, але тоді назавжди цей спогад буде мені боліти.. кожне забране цією зброєю життя — це буде і моя провина.

Я не міг дозволити собі поринути у фазу довгого сну, залишивши Долину без захисту. Мені треба було поміркувати. Одна голова дракона — це добре, а дві — краще, тож я вирішив порадитися із Луном. Попередивши Мирослава, що скоро повернуся. Тим часом вони будували брами та підвісний міст через прірву у прискореному темпі.

Піднявшись на орбіту Землі, вкотре я милувався цією перлиною Всесвіту і вкотре дивувався її жорстким правилам виживання.

Відкритий космос — це стихія драконів. Тут далеко від Тіа я знаходив тишу, якої не буває на Землі. Я вбирав енергію зірок перед зустріччю з Луном. І, на моє здивування, почув, як він сміється.

— Де б ми ще зустрілися! — він летів назустріч. — Мені теж знадобилося підкріпитися, і тут я чую твої думки про мене.

— Я хочу з тобою порадитися, — відповів я подумки.

— Летимо на Місяць. Я там знайшов цікаву печеру, покажу.

— Іншим разом, Луне. Повертаємось на Землю.

Ми обрали пік гори, де навколо не було жодної живої душі, і якийсь час мовчки дивилися на безкрайні хмари.

— Пам’ятаєш, як ти показав мені виготовлення пороху? — почав я. — Я цей рецепт донині нікому не розповідав. А вже бачив жахливі наслідки його використання людьми . Зараз до Долини суне велике військо. Я розмірковую чи прийшов час відкрити цю технологію людям Долини ?

— Вони вже чули про неї ?

—Так , але знають моє ставлення до вбивства. Я був розчулений, коли помітив що поки я в Долині, люди не їдять м’яса, щоб я не відчував, як згасає життя тварин.

— Ти мене здивував, — відповів Лун. — Це справжня повага. Тебе сприймають таким, яким ти є.

— А тебе хіба ні?

— Ні. Для них я — божество. Мене бояться і шанують. Я постійно чую прохання. Здається я втомився бути богом.... Тому майже не буваю серед людей.

— Як же вони будуть без тебе?