День Народження Нестора

Нестор почувався так, наче сам щойно кружляв на орбіті. Дійсно, до тепер в печері є зоряне небо. І та кулька. Які ж вони виявилось старовинні.

Він відірвав погляд від сторінок книги й подивився на камін. Батько вранці залишив там невелику скриньку з темного дерева, прикрашену різьбленням у вигляді зірок. Нестор підійшов і обережно відчинив кришку.

На дні, загорнутий у шматочок старого оксамиту, лежав кристал. Він був точно таким, як описував Одар: прозорий, із ледь помітними золотими нитками всередині. Кристал мерехтів м'яким блакитним світлом, що пульсувало в такт серцю хлопця.

Нестор не відводив очей від знахідки. Він помчав до кабінету батька з відкритою скринькою.

— Тату! Це справжній кристал? Як у книзі? — він не міг повірити що в них є така річ.

— Так, сину. Цей кристал нам залишили, щоб підтвердити: книга описує справжні події. Сімнадцять років, сину, — тихо сказав батько. — Тепер ти можеш узяти кристал в руки. Чи відкриє він тобі спогади драконів, які вони залишили нашій родині? Настав твій час отримати знання, які зберігає наш рід, а згодом — передати їх своїм дітям.

— Тату, я знав, що наша родина незвичайна, але щоб настільки!

— Ти нагадуєш мені мене у мої сімнадцять, — весело всміхнувся Нестор Несторович. — Я теж був приголомшений. Навіть більше ніж ти.— Він взяв кристал в руки. Відчувши тепло рук від кристала пішло блакитне сяйво.

— Тримай!- тато поклав подарунок драконів в руку сина.

Кристал в його долонях засяяв ще більше.

— Як таке можливе...— Нестор роздивлявся кожну грань, вдивлявся у середину,звідки йшло світло. — Тату, трохи пройдусь. Це все так несподівано. Треба подихати свіжим повітрям.

Мати з бабусею ще чаклували над святковою вечерею.

Навколо панував спокій . Хлопець крокував стежкою між вікових смерек. Пахло хвоєю. Він дивився на прозоре блакитне небо та величний гірський масив, що простягався до самого горизонту і в нього виникла думка:

«У багатьох народів світу є казки про драконів. У когось вони — боги чи мудрі духи, у когось — страшні створіння. Навіть герби країн прикрашені їхніми зображеннями. І це при тому, що в реальності ніколи не знаходили останків цих істот, на відміну від динозаврів. Інопланетяни, яких уявляють "зеленими чоловічками", виявилися величними драконами...»

Він зупинився на краю скелі: — Наш будинок у скелі... Я ніколи не розумів, чому батьки так за нього тримаються. Тепер і мені нікуди звідси не хочеться їхати.

Він завжди відчував, що всіх родичів єднає невидимий зв’язок. Що ж, його вже чекають і він повернув до дому.

За святковим столом його чекали батько Нестор Несторович, матуся Катерина, бабуся Ярослава Миколаївна та дідусь Нестор Несторович. У їхніх посмішках було щось загадкове, тепле і водночас урочисте.

Вони подарували йому новеньку сопілку і вишиту матусею сорочку.

— Дякую! Дуже символічно! — сказав він, розглядаючи візерунки. Бабуся пригорнула онука й поцілувала в маківку. Музика була в його житті від самого народження. У печері, де проводили екскурсії для гостей готелю також відбувались концерті ,вистави. Там стояло піаніно, поряд висіла на стіні гітара, саксофон, та стояла на підставці бандура Катерини.

Дорослі всміхнулися, і кожен дістав свою сопілку. Вони разом заграли надзвичайно ніжну мелодію. Вона була наче зіткана з гірського повітря та зоряного світла.

Нестор був зачарований красою мелодії.

— З днем народження, любий! Нехай твоє життя буде сповнене добром, любов’ю та радістю! — привітали вони хором.

— Цю мелодію написала твоя матуся, — сказала бабуся тепло подивившись на Катерину.

Катерина радісно всміхнулася:

— Я вигадала її в той день, коли ти народився. Грала її тобі як колискову.

Дідусь узяв його руку у свої долоні:

— Сьогодні в тебе день усвідомлення того, який твій шлях попереду. Ти починаєш подорож у минуле як справжній дослідник, якому пощастило мати ексклюзивні знання. Тож вітаю тебе в нашому колі хранителів печери драконів та давніх архівів.

Нестор задув сімнадцять свічок і мимоволі поглянув на кристал у скриньці.

— Я так розумію, — з посмішкою мовив він, — що до сопілки додаються ще й уроки гри на сопілці ?

— Так, любий, — мовила бабуся. — Колись твоя прабабуся Ярослава, прочитавши цю книгу, вирішила, що ми маємо вміти грати на інструментах. Простенька сопілка та її звучання нагадують нам про події минулого. До речі, кожен із нас створив власну мелодію. Гадаю, ти теж невдовзі захочеш створити свою мелодію.

—Власне, ми з твоїм батьком і познайомилися завдяки музиці, коли він прийшов на урок до мого вчителя.

— Так, — підхопив батько, — ти тоді грала на бандурі. Я почув, як вона співає, побачив цю дівчину і закохався з першого погляду.

— Знаю, знаю, — засміявся Нестор. Батьки часто згадували свою першу зустріч. Минуло багато років, а їхнє кохання горіло рівним, теплим вогнем. — «Дрова в каміні ледь потріскували, як і багато століть тому», — процитував Нестор. — Напишу так колись у літописі.

— Гарний початок, — сказав татусь.

Нестор узяв нову сопілку й підійшов до вікна. У небі мерехтіли зірки. Десь там кружляли Оз та Аз. А глибоко під його ногами, в самій основі гори, мабуть, пульсувала вогняна ріка магми.

­— Що ж послухаємо який голос має моя сопілка.

Хлопець підніс інструмент до губ. Перші звуки його власної пісні попливли кімнатою, вплітаючись у шепіт нічного вітру. Кристал у скриньці замерехтів у відповідь.

Тепер він відчував себе частиною чогось величного й нескінченного, як сам Всесвіт.