Повернення до Долини Гарячих Джерел

Нарешті під крилами з'явилися знайомі обриси скель. Місто-Сонце тепер справді сяяло: будинки побілили вапном, і поселення виглядало як біла квітка серед зелені. Я бачив, як люди збиралися на майдані зустрічати мене. Зробивши вітальний пірует у небі, я приземлився між двома Храмами. У ту мить я подумав: якби ж тут були кристали та озеро спогадів, як зручно було б розповідати про все побачене!

— Наш дракон повернувся! — лунало звідусіль. Мешканців за час моєї відсутності помітно побільшало. Нестор та Ярослава зі своїми дітьми — сином та донечкою — радісно всміхалися мені. Тепер вони князювали замість Андрія.

— Я літав подивитися, як сонце сходить над краєм світу, і приніс вам дещо зі знань далекої країни. Вже завтра ми з вами почнемо виготовляти папір і туш, — оголосив я і детально розповів, для чого вони потрібні.

Також я розповів про літню жінку з Долини Червоних Маків — Віру, і передав її слова. Згадав і про те, що в далекій східній країні виробляють дивовижну тканину — шовк. Проте я не став таємно приносити сюди насіння білої шовковиці чи кокони шовкопряда. По-перше, мені не було куди їх покласти, а по-друге — це могло спровокувати ворожнечу, адже шовк був державною таємницею того народу.

— Як же я скучив за вами, за вашими піснями та музикою! — завершив я, коли сонце сіло за небокрай.

Люди винесли бандури, сопілки, цимбали, барабани та дримби. На мене чекала музична новинка поєднання звуків бандури, цимбалів . Це було неперевершено!

Маленька донька Нестора, Зоряна, підійшла й поклала свою крихітну долоньку на моє блакитне крило.

— А ластівки справді розмовляють із Вірою? — запитала вона пошепки.

— Справді, маленька, — відповів я . — Зоряно, ластівки розповіли Вірі, що тут підростає нова Берегиня. Вона знає про тебе і просила передати, що квіти у твоїй Долині пахнуть найсолодше у світі, бо ви плекаєте їх із любов’ю.

Вечір завершив Олекса. Він виконав ту саму мелодію, яку я вперше почув у печері, коли тільки познайомився з людьми. Я був зворушений тим, що її не забули.

— До завтра, друзі. До завтра. Вночі люди відпочивали, а зі сходом Сонця бралися до справ. Набравши висоту, я розглядав зірки, звіряючи розрахований час появи комети. Дивлячись на земну кулю, я вирішив створити для людей модель їхньої планети — показати, де хто живе, описати спосіб життя різних народів та розповісти про Космос. Хто, як не я, може дати їм ці знання? Я пам’ятав, що людське життя коротке, і мені майже щоразу доведеться зустрічати нових нащадків. Книга, яку збирався писати Нестор, стане спільною справою багатьох поколінь, і знання не зникнуть.

Коли я вранці повернувся до міста, люди біля озера вже варили в котлах сировину та готували сітки, на яких мав сушитися перший папір.

— А туш хто виготовляє? — запитав я.

— Ось, збираємо компоненти. Ще не починали. Я зрозумів, що мої поради вже не потрібні — вчора вони все добре запам’ятали. Подивившись на Нестора, я запропонував зустрітися в печері.

Коли сонце піднялося вище, Нестор увійшов у прохолодну тишу моєї оселі. Тут, серед каміння, що зберігало відлуння стародавніх епох, я відкрив йому свій новий задум.

— Несторе! Ви навчилися робити папір. Це дасть вам змогу берегти слова. Я можу, а головне — хочу дати вам більше знань про світ у цілому.

Одар кігтем накреслив на піщаній підлозі велике коло.

— Ви живете в Долині й думаєте, що це весь світ. Але Земля, дім всього людства — це куля, що летить у безкрайньому просторі. Я хочу, щоб у твоїй книзі була мапа Землі. Я опишу тобі океани, які перетинав, пустелі, де пісок співає від вітру, і країни, де люди будують міста з каменю.

Нестор завмер, дивлячись на коло на піску. Його уява намагалася охопити масштаб почутого. — Це буде щедрий подарунок нашому народу, Одаре, — сказав він. — Не просто хроніка нашої Долини, а знання про все, що створив Творець. Ти згадав про нащадків, і в мене виникла ідея: написати ще одну книгу — особисту, тільки для мого роду. Щоб вони знали: одного дня над містом з’явиться дракон. І це не казковий дух, а ти. Це означатиме, що на них чекає зустріч із тобою тут, у печері, і продовження книги, де ти — співавтор.

— Мені подобається твоя ідея, — зрадів я і схилив голову. — Твій літопис тепер стане не просто історією одного поселення, а початком великої книги про Всесвіт. Через це письмо ти розмовлятимеш із тими, хто народиться через тисячу років.

У Долині Гарячих Джерел настав ранок. Сонце повільно піднімалося над горами, освітлюючи білосніжні стіни . Повітря було наповнене ароматом свіжої хвої та легким димком від печей. Ярослава з дітьми підійшла до печери, тримаючи в руках перші аркуші паперу та туш.

— Одаре! Несторе! Дивіться! Папір ще пахне деревиною! — її голос був сповнений тріумфу.

Одар розправив свої великі блакитні крила й подивився на малечу. Зоряна та Мирослав уже чекали на нові розповіді про далекі країни і про мудрого друга Луна. Добре, що вся родина була разом. Ярослава принесла також глечик із водою, трохи їжі та гусяче пір’я.

— Дивлячись на папір, я вирішила, що писати на аркушах можна саме пір’ям.

Вона розчинила туш у маленькому глечику. Нестор узяв перо, поклав перед собою аркуш і завмер.

— Одаре, ти казав, що князь Данило, коли ти вперше побачив його в цій печері, щось написав на стіні?

— Так. Ось тут. Ми підійшли до стіни, і я показав на давні знаки та малюнки.

— Я хочу перенести їх на папір першими.

—Що це за знаки? — запитав я.

— Це наші літери. Тут написано: «У Долині Гарячих Джерел ми побудуємо нове місто. Данило». Всі ці роки люди з нашої знищеної ворогами країни шукали цю долину і приєднувалися до нас. Тому Місто-Сонце і росте.

— Мені сумно, що я не бачив вашу країну, коли ваші міста були цілими, — мовив я.

— Час не повернути назад. Наше — те, що є сьогодні, і те, що буде завтра, — відповів Нестор.