Долина Червоних Маків

Я опустився на поле, яке квітло червоними маками серед чебрецю та шавлії. Їхній аромат наповнював долину цілющим повітрям. Чотири вовки загарчали на мене, але хтось сказав їм:

— Тихо. Тихо.

Наче з-під землі до мене вийшла з сивим волоссям жінка. Вона підійшла ближче, і вовки, почувши її спокій, вляглися біля ніг, поклавши морди на лапи.

— Вітаю тебе, драконе!

— Ви знаєте, хто я?

— Так, Одаре, ластівки розповіли.

— Ви... — Так, — вона посміхалася очима, відповідаючи на моє невимовлене питання.

— Як і ти, я читаю думки всіх навколо.

— Я зрозумів, тому ви й живете подалі від людей.

— Так, щоб вони не заважали мені відпочивати своїм гомоном. Але коли я почула твої думки й зрозуміла, що ти поряд, почала тебе кликати. Дякую, що почув мене.

— Вам не страшно жити поряд із вовками?

— Ні, я врятувала маленьких вовченят під час повені. Тепер це моя надійна охорона і помічники.

— Що ж ви тут сама робите?

— Збираю трави, готую ліки з весни до осені. А взимку повертаюся до оселі.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— А хіба ти б відмовив собі у задоволенні поспілкуватися з інопланетним мешканцем?

Я був щиро здивований. Я нікому не казав, що прибув з іншої планети. Не очікував зустріти травницю, яка є земною берегинею мудрості. Вона не просто збирала трави — вона бачила лінії долі та зв’язки між світами!

— Ти дивуєшся, що я знаю про Тіа? — вона тихо засміялася — Земля пам'ятає все, що падає з неба. Комети приносять не лише руйнування, а й насіння нового життя. Ти і Лун — це насіння мудрості.

Вона підійшла ближче й поклала руку мені на крило, лагідно погладивши теплу луску.

— Ти несеш знання про шовк і папір... Це добре. Але пам'ятай: найміцніша нитка — це не та, що пряде гусениця, а та, що зв'язує серця людей у часи біди. Твій Нестор плете саме таку нитку.

— Згоден із вами. Як ваше ім’я?

— Я — Віра, — відповіла вона, а вовки подумки додали: «Мати Алатау».

Я схилився, щоб зазирнути в її очі. Мені хотілося дізнатися про неї більше. Її карі очі дивилися прямо в мої.

— Одаре, я хочу подякувати тобі. Подякувати за твої добрі наміри та справи. І твоєму другу Луну — теж. Передай Нестору, що він молодець, бо зберігає та об’єднує свій народ. Це довгий шлях, але його люди збудують щасливу долю.

— Ви бачите майбутнє цієї країни? — запитав я.

— Я бачу лише шлях, — відповіла літня жінка.

— Людям Нестора буде непросто. Будуть вітри з Півночі та Сходу, будуть згарища. Але поки в них є пам'ять, яку ти допомагаєш зберегти, і поки вони вміють чути землю, як чую її я — вони будуть непереможні. А тепер лети, Одаре. Сонце вже повертає на захід. Твоє «Місто-Сонечко» чекає на свого ангела-охоронця.

Я розправив крила, і аромат чебрецю зметнувся в повітря зі мною. Віра стояла нерухомо, її постать здавалася частиною скелі, а вовки сиділи поруч, наче висічені з сірого граніту.

— Прощавай, Мати Алатау! — пролунало в думках Одара.

— Лети з миром, насіння зірок, — відгукнулася вона, не розтуляючи губ.— Пам’ятай: поки серце б’ється в такт із землею, крила не втомляться.

Я злетів і зробив широке прощальне коло над долиною Червоних Маків. Відчув неймовірну легкість. Сумніви, що мучили після розмов із Луном про війну, розчинилися в цілющому повітрі. Тепер я ніс додому щось важливіше за папір чи шовк — я ніс надію.