Подорож на Схід.

— Драконе Одаре, — одного разу сказав князь Нестор, — ти багато подорожуєш і багато спостерігаєш. У мене є пропозиція. Якщо побачиш в інших народів щось, що може стати нам у пригоді, розкажи про це. Домовились?

Я й сам думав про це, тож одразу погодився.

Я подивився в очі Нестора. У них не було жадоби золота чи влади, яку я бачив у багатьох правителів різних країн. У них світилася чиста, майже дитяча цікавість до того, як влаштований цей світ.

— Добре, Несторе, — моя думка торкнулася його розуму м'яко, як вечірній вітер. — Я стану вашими очима там, куди не дійде жоден ваш човен і жоден кінь. Я розкажу, як інші народи приборкують метал, як вони рахують зорі та лікують хвороби. І я принесу ці знання у вашу Долину.

Я зрозумів, що можу більше ніж спостерігати. Я можу бути помічником цієї «бурхливої річки» людського розуму.

— Але пам'ятай: знання — як вогонь. Воно може зігріти дім, а може спопелити сад.

Нестор серйозно кивнув. Він зрозумів.

Тієї ночі я вперше заснув у своїй новій «кімнаті», відчуваючи поряд не холод каміння, а тепло людського житла . І я знав, з чого почну свою нову подорож. Я полечу знов на Схід, туди, де сонце встає раніше за всіх, щоб розгадати таємницю звідки там статуя дракона.

Я завжди зустрічаю світанок. Цього разу я летів на зустріч Сонечку,яке показало свої перши промені. Земля внизу ще спала, вкрита сизим туманом, але мої крила вже ловили перше тепло. Поселення Сонечко залишилося далеко позаду, приховане скелями Долини.

Як я знайшов Луна.

Я набирав швидкість. Шлях на схід пролягав через Великий Степ — безкрає море трави, де подекуди виднілися юрти кочівників, табуни коней та сайгаків. Але моя ціль була далі — там, де жовті ріки розрізають землю. Невдовзі я побачив пагоди з червоно-золотими дахами. Отже, я на місці.

Я почав шукати печеру, де можна було б сховатися від людського ока. Раптом мені здалося, ніби я почув думки іншого дракона.

— Я тебе чую, драконе! Ти де? Хто ти? — я не міг повірити що мені так пощастило!

— Я теж тебе чую! — відповів незнайомець.

— Зараз я піднімуся вище хмар, там і зустрінемося!

Я змахнув крилами, пробиваючи щільний шар вологого туману, і випірнув у сліпуче сонячне світло. Там, де небо ставало темно-синім, я побачив його. Його тіло було довшим за моє, а луска виблискувала відтінками смарагду та золота.

— Моє ім'я Одар. А як звуть тебе, друже?

— Мене звуть Лун, — відповів він. — Запрошую тебе до своєї печери.

Ми полетіли на скелястий острів посеред ріки, вода в якій була жовтого кольору.

І раптом я впізнав його. На Тіа колись не повернувся один дракон на Свято Двох Зірок. Ми шукали його біля сусідніх зірок, але марно. Весь цей час він був тут...

У Луна була теж простора печера де нам обом вистачало місця.

— Пропоную обмінятися знаннями, — сказав він хвилюючись, бо вже дуже давно не мав із ким розділити свої думки.

— Згоден!

Ми торкнулися одне одного чолом, і спогади перетекли між нашими свідомостями — бар'єр часу зник. Від Луна я дізнався, що він потрапив на Землю так само як і я — з Шаленою кометою. Але під час польоту в нього влучив осколок метеорита, який пошкодив крило. Я відчув його біль — той страшний удар у холодному космосі та падіння, коли він безсило опустився на мокрий пісок... Але потім прийшло інше відчуття: теплі людські руки, запах цілющих трав і тихий спів невідомою мовою. Коли Лун прокинувся, то побачив поряд родину, яка лікувала його.

— Вони сприйняли мене за Духа Води, який боровся зі Злом, — розповідав Лун. — Я тоді нічого не зрозумів, але вони, на диво, вилікували моє крило. Рана майже затягнулася. Відтоді я намагався віддячити їм. Стежив за хмарами, щоб вони давали дощ, відганяв шторми від їхніх домівок. Я сумував за Тіа... за нашим небом, але моє крило не витримувало довгого навантаження, тому я звик жити тут, на Землі.

Ми дивилися на Жовту ріку, що котила свої води до моря.

— Ти не просто вижив, Луне. Ти став частиною їхньої долі. Я теж вирішив бути не глядачем, а приносити користь, яка мені під силу. Я бачу, що ми стали частиною великих задумів Творця на Землі. Я вже набрався трохи людської філософії, як бачиш, — сказав я, посміхнувшись.

— Усе живе і розумне, мабуть, має спільні риси. Коли я тут приземлився, навколо була дика місцевість. Зараз нащадки тих, хто мене лікував, — імператори цієї великої країни. Вони своєю працею та талантами надихали мене. Я підказував їм рішення, які були найкращими в їхніх умовах, і допомагав їх втілювати. Ми можемо літати над містом не ховаючись. Вони звикли до мене. Трохи здивуються двом драконам, але то таке.

— З нетерпінням чекаю на можливість побачити цю країну.

— Чекай, я зрозумів: ти збираєшся повертатися на Тіа? Коли?

— Так, за моїми розрахунками Зелена комета має бути поряд із Землею приблизно через тисячу обертів навколо Сонечка. Ти хочеш теж повернутися?

— Гадаєш, на кометі вистачить місця на двох? Я відчуваю, що мій життєвий цикл завершується. Тому я просто пролечу поряд із Тіа. А ти розкажеш про мене нашим.

— Я відчуваю, що ти мені не все сказав.

— Так. З часом розповім. А зараз летимо в місто. Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Ми зависли над долиною Жовтої ріки. Під нами розгорнувся Чан’янь. Якщо моє поселення в горах було маленьким «Сонечком», то це місто було цілим Всесвітом. Нескінченні ряди будинків із вигнутими дахами... Я бачив тисячі вогнів, чув гуркіт барабанів, що сповіщали про закриття міських брам, і відчував аромат прянощів, який піднімався аж до хмар.

Люди внизу справді не лякалися. Вони піднімали голови, вказували на нас пальцями й схилялися в шанобливих поклонах. Для них два дракони в небі були знаком неймовірного благословення.

— Дивись уважно, Одаре, — пролунав голос Луна. — Бачиш ті довгі будівлі біля палацу? Там люди навчилися «друкувати» думки. Вони вирізають ієрогліфи на дерев’яних дошках, покривають їх тушшю і притискають папір. Те, що твій Нестор пише день, вони роблять за мить. Таким чином знання можуть читати багато людей.