Місто Сонечко

— Я прокинувся. Моя нервова система відпочила, зоряна енергія в організмі засвоїлася. Я був сповнений сил і готовий продовжувати дослідження. Я дмухнув вогнем, щоб очистити повітряні міхурі після сну , і раптом побачив силует людини біля входу в печеру. Ну от, знову вони. Люди.

Людина помітила, що я дмухнув вогнем, але я не відчув її страху. Це була молода дівчина. Вона схилилася в низькому поклоні.

— Що ти тут робиш? — запитав я виходячи з темряви.

— Я охороняю твій сон, Дух Вогню, — відповіла вона.

— Ти не боїшся мене?

— Ні. Ми вдячні тобі за подарунок нам вогню. Завдяки тобі наш рід пережив сувору зиму, коли ми вперше прийшли в цю долину. Голова роду здогадався куди ти полетів, і зрозумів, що це та сама печера, де вони відпочивали дорогою до Долини Гарячих Джерел. Лія, Берегиня Вогню, наказала оберігати твій спокій, щоб ніхто не заважав.

— Цікаво. Дякую. Тож ви про мене знаєте?

— Так, Дух Вогню!

— Я дракон Одар. А як звуть тебе?

— Ярослава, — вона із захопленням розглядала мене. В її очах не було жаху. У першої жінки, що підійшла до багаття теж не було жаху.

— Ти, мабуть, донька Лії? — припустив я. — Ні, люди так довго не живуть. Лія жила п’ять століть тому.

— Ви теж вимірюєте час обертами Землі навколо Сонця? — запитав я. І відчув, що дівчина не розуміє моїх слів.

Проте вона дала мудру відповідь:

— У нас, людей, життя коротке. Ми зустрічаємо цвітіння вишень лише разів п’ятдесят-шістдесят. Тож відтоді змінилося вже багато поколінь.

Я мовчав. Я раптом зрозумів, наскільки коротке людське життя.

— Добре, Ярославо. Тепер тобі не треба мене охороняти. Я вдячний твоєму роду.

— Я маю доповісти князю, що ти проснувся.

Тепер уже я не зрозумів, що мала на увазі Ярослава, але вирішив розібратися з цим пізніше. — Гаразд. Зараз я маю підкріпитися, а потім ми продовжимо спілкування. Не кажи нікому, що я вже проснувся.

— Що ти будеш їсти? Яку жертву тобі підготувати, Дух Вогню? — вона знову вклонилася.

Тепер я вловив її страх. Вона боялася, що я забажаю кровавого жертвоприношення.

— Не бійся, дівчино. Моє джерело їжі — космічні промені. Якщо люди хочуть мені віддячити, то я хочу чути вашу музику.

Вона недовірливо подивилася на мене, та мовила:

— Я передам князю ваше бажання, Дух Вогню.

— Не Дух Вогню, а дракон Одар, — поправив я, виходячи з печери. Розправив крила, випустив струмінь полум’я і набрав висоту.

Я літав по орбіті Землі й розмірковував. Це була моя перша справжня розмова з жителем Землі. Виявляється, їхнє життя неймовірно коротке порівняно з нашим, але спроможності розуму — колосальні. Я відчув це з перших слів дівчини. Тепер я знав: сумувати не доведеться. Сузір’я, які вказували на час появи Зеленої комети, були майже там, де я й розраховував. Я згадав того хлопця із сопілкою... Його мелодія досі жила в моїй пам'яті. На жаль, його вже давно немає. Буде цікаво побачити нащадків тих людей, яких я побачив вперше.

Я почав знижуватися, тримаючись на рівні хмар. З цієї висоти було добре видно, що людей на Землі побільшало. Вони будували собі будинки, я побачив поля, де росли злакові рослини. Бачив табуни конів, стада овець. Мене неодноразово помічали з землі.

Що ж, це новий етап дослідження. Я розпочну його з спілкування з тими хто оберігав мій сон.

У печері на мене вже чекали Ярослава та троє чоловіків.

—Доброго дня, Дух Вогню, драконе Одаре! — привітав мене статний чоловік поважного віку. Двоє молодих стояли поруч.

— І я вітаю вас, — відповів я. Я відчував, як вони тремтять від хвилювання. Це й не дивно — спілкуватися з невідомою істотою таких розмірів як я. Проте вони вже знали, що я не заберу їхні життя, тому справжнього страху не було.

— Я князь Андрій, хочу представити тобі мого сина Нестора та нашого музику Олексу. Ярославу ти вже знаєш. Коли наш рід прийшов сюди, ми не знали, що ця печера твоя. Але зараз ми — сусіди, які мають жити в мирі.

— А чому ви сюди прийшли? — запитав я, не ставши уточнювати, що я лише гість на цій планеті.

— Мій предок, князь Данило, разом із тими, хто вцілів після війни з дикунами, вирушив у нашу Священну Долину Гарячих Джерел, щоб заснувати нове поселення. У ніч святих обрядів, коли молодь обирала собі пару, ти дав нам вогонь. Це допомогло вижити в люті морози. Одного дня князь Данило вирішив оглянути цю печеру, щоб у разі нападу сховати тут людей. І знайшов тебе. Лія сказала, що треба оберігати твій сон. Ти спав дуже довго, і відтоді, як люди жили в печерах, багато що змінилося. Запрошуємо тебе до нас — будь нашим гостем.

— Що таке війна? — запитав я, і побачив, як це питання здивувало їх.

— Війна — це коли люди беруть зброю і йдуть вбивати інших, щоб забрати те, чим хочуть володіти.

— Тобто люди вбивають не для того, щоб з’їсти іншу людину?

— Ні, люди не їдять людей. Але бувають такі, хто не хоче працювати сам і забирає добро в інших силою, — пояснив син князя Нестор.

Моє запитання їх приголомшило. У їхніх спогадах я побачив стільки відчаю та горя! Для себе я визначив: війна — це людська хвороба. Я вирішив змінити тему.

— Отже, з вами прийшов музика. Я хочу почути твою гру, Олексо.

Музика дістав сопілку. Мелодія наповнила печеру чарівними звуками. Я помітив, як Нестор та Ярослава дивляться одне на одного — в їхніх очах була любов. Ця емоція була такою ж, як і в драконів. Князь Андрій теж бачив, що синові подобається дівчина, і замріявся про онуків. Проте водночас він міркував: як люди сприймуть дракона? Дракон не знає людської натури, і це може спричинити проблеми. Йому було неспокійно, тому я вирішив поспілкуватися з ним наодинці.

Коли Олекса завершив грати, ми якийсь час сиділи мовчки.

— Що ж, я був радий вам. Дякую за музику! Буду радий бачити вас знову. А зараз я хочу поговорити з князем Андрієм окремо.

Молодь пішла, а князь залишився. — Я чую ваші думки, князю. Я справді мало знайомий із людьми. Що саме вас хвилює?