Розділ 6

На шляху ніхто не траплявся, чому я незмірно була рада. Але щось... привернуло мою увагу. Журчання води. Набагато сильніше, ніж дзюрчання фонтану. Я зайшла в шумний тунель і вразилася. Я стояла за Аріадною. А тунель, недалеко звідси, можливо вів на сходи до камери тортурів. Мене осяяло. Рікман напевно дав карти місцевості учасникам і розіслав сторожити точки, якими я можу пройтися. Так вони швидко пересувалися і могли вийти. А могли й забрати Микиту. Серце стиснулося при цій думці. Він хотів мені допомогти... Хоча, я ще не можу стверджувати цього напевно. Зараз мені треба повернутися до статуетки і забрати нарешті скарб. А вихід знайдеться. Скільки б я не блукала — таємниця лабіринту вже в моїх руках.

Вдивляючись і обережно ступаючи, я підійшла до дверей. Нікого. Я подивилася направо і, посвітивши ліхтарем, побачила те, що шукала. У прорізі, на кам'яному піднесенні стояла статуетка. Високий фігуристий злив золота у вигляді якихось язичницьких богів. Схоже, понти про злитий спеціально для розваги шматок золота виявився міфом для привернення уваги. Швидше це реліквія, яку археологи продали на чорному ринку.

Але це виявилося не все. Ззаду, за кілька метрів звідти виднівся блокнот. Старий пошарпаний, але списаний... Уклавши статуетку, я піднялася в отвір і взяла блокнот, але той не піддався. Його притискала нога.

— Доброго вечора, Авреліє.

Рікман дивився на мене гордовитим поглядом. Показував, що він тут господар та єдиний переможець.

— Вставайте, — наказав він, беручи мене під лікоть, — Ви були непогані в проходженні. Проте багато в чому допомогли випадковості, чи не так?

Я промовчала. Краще гордо мовчати, ніж приймати таку поразку.

— Я спостерігав за Вами, — він закурив сигарету, — ох як давно хотів це зробити… ще відколи Ви вийшли з шафи, проте дим розкрив би мою присутність, — пояснив він, прокручуючи згорток табаку. В очах заблистіли ігровиті іскри, — Був здивований, що Ви повернулися. Ви так квапливо покинули приз. Це Зіній так налякав вас в особняку?

Я невдоволено звела вилиці. Нащастя чи то навпаки, але було темно, і він не зміг побачити мого незадоволеного вигляду.

— Вчинимо так, — він розвернувся до мене так, що ми дивилися віч-на-віч. Його капелюх і костюм із жилетом робили Рікману вигляд італійської мафії. Хоча, хто знає... Раптом його рід звідти й іде.

— У будь-якому випадку, — продовжив він, — зараз ми разом повернемося до Темного сповіщення. Там Ви підпишите кілька папірців.

— З чого б мені це робити? — збунтувалася я.

— Ви хочете вийти, — наполягав Рікман.

— Я вихід сама знайду.

— Гаразд. Тоді що до бармена, який ще недавно у мене служив? — він підняв брову вивчаючи, чи зміг зачепити мене, — Він клявся у вірності моїй родині, проте його вчинки не дуже розцінюються як зроблені на благо Рікманів.

Гострі зауваження так і лізли назовні, але я поспішила закусити язик.

— Звідки мені знати, що він не працював на Вас? Вас всіх? Думаєте я повірю, що хтось просто вирішив поставити на карту своє життя для мене.

— Повірте, я сам здивований, — він посміхнувся, — але люди істоти як підступні, так і дурні. У всьому є рівновага. Мене у Вашому житті він змінив. На те й баланс життя.

— Така філософія пішла в хід, — почала я, — А в карму випадково не вірите?

Він розсміявся.

— Ви мені подобаєтеся. Все ж таки виділю більше грошей на Вас.

— Грошей не мене? — тепер уже сміялася я.

— Радив би нарешті сприйняти мене всерйоз. Микиту справді тримають із переломом. Він чинив опір.

Рікман знову допитливо впився поглядом в моє обличчя, вишукуючи емоції. Не знаю, чи мав він зміїний зір, але страх в очах він зумів таки помітити.

— У такому разі, продовжуємо шлях, — чи то з загадкою, чи з глузуванням повідомив він.

***

Ми дійшли до виступу. Двері відрізнялися від усіх інших. Вона була металевою із сучасним цифровим кодовим замком. Він затемнив екран, щоб я не побачила коду. Чотири цифри було набрано, і ми пройшли крізь відчинені сталеві двері. Коли отвір закрився, я озирнулася, щоб побачити велику розписну стіну. Щодо розмірів кімнати, не сказала б, що її можна назвати великою. Тут був темний дерев'яний стіл і гостьові стільці з іншого боку. По бік від столу стояли три чоловіки в костюмах і з паперами в руках... Мабуть, представники закону. Я сіла на місце навпроти Рікмана.

— Панове юристи, ви все перевірили? — з ентузіазмом спитав Рікман.

— Все чисто, — відповів найбільший.

— Тоді приступаємо. Розписуйтесь, Авреліє. Вам буде покладено маєток та кілька своїх бонусів, які обговоримо та розпишемо в іншому контракті.

Я зковтнула.

До мене посунули договір. Він вимагав віддати майно у його руки.

— На яких підставах? — стомлено запитала я.

— Читайте уважніше. Добровільно через неспроможність до розсудливості на користь лудоманії.

— Я розумію, що Ви провертаєте аферу і виставляєте мене психічно хворою. Ви підкупили мого лікаря?

— Звичайно, на кону суми в рази значніші.

— А решта? Вони теж хочуть свою частку.

— Отримають. Але ж ніхто не знає крім мене справжніх цифр Вашого майна.

Я стиснула кут дерев'яного столу. Рікман це помітив. І показав, що помітив.

— Не хотілося б позбавляти майбутнього розумну дівчину.

— А що Ви робите зараз на Вашу?

— Перебираю нитки долі. Не більше.

— Гаразд, — я примружилася, натякаючи, що все гірше в нього ще попереду. Я швидким помахом поставила підпис. Рікман забрав аркуш, перевіряючи вміст.

— І все-таки Ви надто вперті, — він передав лист одному з юристів. Лише зараз я зрозуміла, що риси останнього здавались мені дещо знайомими. Він заперечливо похитав головою. — Думаю, варто нагадати Аврелії про її нового знайомого. Може тоді вона погодиться поставити справжній розпис.

Він підійшов до столу та затиснув кнопку виклику.

Майже моментально у дверях опинився Микита, якого стримували чоловіки по обидві руки. Лікоть вивернутий під неприродним кутом і абияк змотаний наспіх.