Розділ 5

Перед нами розкрилися живі огорожі, що становили стіни лабіринту. Ми ж стояли на платформі із викладеного жовтого каменю. Наближався захід сонця. Повітря було приємно теплим, тож, обсихаючи, ми пестились у його обіймах. Періодично я пересмикувалась, звикаючи до теплої обстановки, але незабаром сіла, насолоджуючись моментом.

— Якщо ми залишимося тут до кінця свого часу, мені буде не так вже й шкода, — сказала я.

— Краще б позбутися цих думок і знайти шляхи з лабіринту, — роздратовано відповів Микита.

— Але це найкраще місце тут. Звідси можна насолодитися моментом.

— Правильно. Поки не поллє дощ.

— Тут є дах, — заперечила я, вказуючи на альтанку над нами.

Продовжувати йому не хотілося. Та й мені також. Повисло незручне мовчання. Циферблат показував восьму тридцять п'яту. Я встала і пройшла вперед. Наприкінці алеї, якщо можна так це назвати, у світлі західних рожево-жовтогарячих променів у кам'яній арці височіла чергова жінка в грецькому вбранні.

— Зачастили вони зі статуями, — зауважив Микита.

— Не те слово...

Іріда, вісниця богів. Цікаво, вона стоїть тут для того, щоб доповісти про нас Аїду або, можливо, Ліссі. Хоча, зізнатися чесно, приємніше бачити статуї, аніж глуху порожнечу стін.

— Думаю, вона тут декоративна, — я вказала на два розгалуження, розділені зеленою стіною огорожі. Вони наче огортали статую, розходячись.

— Перевіримо. Давайте з різних боків по одному.

Я погодилась і, дійшовши до статуї, ми востаннє кивнули один одному, розійшовшись. Микита залишив мені ключ на випадок, якщо прохід я знайду першою.

Все було тихо. Погода докучала, хоча ще зранку я була впевнена у негоді на весь день.

Попереду була будівля. Вона ніби впліталося скляними вітринами в зелену огорожу. Я смикнула за ручку. Двері виявилися замкненими. Я взяла ключ і піднесла до отвору. Входить. Поворот. Двері піддалися.

Вигляд зсередини псувала огорожа, що ділила приміщення навпіл. Я підійшла до дверей з іншого боку будівлі, проте там нікого не було. Стиснувши золотистий ключ, я пройшла до будівлі. Навколо все виглядало наче зал історичного кафе. Багато портретів, фотографій, вирізок із газет. Я підійшла до одного з них.

"Сім'я Рікманів визнана найбагатшою у світі"

"Закритий бал Рікманів, що відбувається у темному маєтку?"

Я придивилася до статті. Нічого важливого там написано не було, лише що це вічна таємниця, яка приносить великий дохід власникам. Думаю, цю журналістку вчасно утримали від розшуку правди.

Подумавши, я вирішила-таки відімкнути другі двері, на випадок, якщо Микита просто десь забарився. Він наздожене. Залишатися однією не хотілося, але ж ми відпочатку вирішили поділитися. Можливо, він шукає інший вихід.

Звідси, знову симетрично, вели шлях двоє сходів. Якщо вже я йшла праворуч, то далі піду цією ж стороною. Сподіваюся, там не буде туннелю з піраннями.

Спускаючись все нижче крутими кам'яними сходами, мені все більше відкривався огляд на приміщення, куди вела це так звана стежка. Приміщення без вікон, дверей, лише отвір на сходи досить високий для того, хто хотів би піднятися знизу. Сходи з верхньої частини складалися. Мені довелося нахилитися і розпустити скрипучі металеві сходини, щоб увійти. Тоді я подолала високу відстань між підлогою та останньою сходинкою.

Кімнатка, яку я очікувала знайти, виявалась дещо обширнішою. У світлі горящих свічок, переді мною розстилався вид з грат і великої камери для полону. Хтось освітив це місце навмисно. Навколо стіл і кілька прилеглих добре оброблених стільців. Могло це означати, що це місце значилося тортурним. Безліч ланцюгів і кайданів підживлювали цю думку. Я озирнулась. По другий бік стіни, що симетрично відокремлювала два шляхи сходів, так само обривалися. Якщо не подивитися і зробити зайвий крок, можна отримати серйозні пошкодження. Я озирнулася. Так, стілець тут є, але чи достатньо його буде для такої висоти? Можливо, все-таки доведеться дертися руками.

Незважаючи на світло, що начебто й дещо покращувало це місце, все одно стоячи тут здавалося, що весь холод лабіринту ополчився на моє тіло, а в шкіру допитливо впліталося тремтіння. Здавалося, що в цьому місці життя намагалося витекти в будь-яку знайдену щілину, аби швидше сховати себе в променях сонця.

Пройшов якийсь час, і я знову почула скрегіт металу. Я обернулася, щоб привітати Микиту, але здивовано дивилася на силует у плащі з капюшоном. Дівчина підняла раніше опущений мною залізний шлях нагору. Я лише встигла побачити ледве освітлену підступну усмішку на її обличчі. Грубі риси обличчя, дівчина, точніше вже жінка років тридцяти трьох. Я її впізнала. Вона з урочистості.

До мене почала підступати паніка, а за нею й сльози. Тихі схлипи, що ледве стримувалися, розносилися по приміщенню ехом. Я стиснула повіки, намагаючись заспокоїтися, і, коли солоний струмок на моїх щоках поменшав, я, взявши свічки, обійшла все навколо. Темні кути у освітленні не ставали приємнішими. Я тільки переконувалась у жаху цього місця. Здається, застрягти в кімнатці серед книг із яким-ніяким виглядом на вулицю для мене було б ситуацією поприємніше. Але треба знайти шлях звідси. Я довго ходила навколо, проте безнадійно. Які виходи хочу знайти в кімнаті тортур?