Розділ 4

Здавалося, серце з хвилини на хвилину виб'є дірку в грудях. Я не могла зрозуміти та усвідомити, що відбувається.

— Ходімо, — він простягнув мені руку, — тут скарбу немає, а Вам час вибиратися.

Я повільно перевела погляд на місце, де вже обнишпорила кожен куточок. Тут справді немає відповіді. Але вихід…

— Проте... — я повернулася до дверей.

— Вона ще може стати в нагоді. Але не зараз. Тут немає ключа від неї. Тож прошу пройти зі мною.

— З чого Вам знати?

— Що тут немає ключа?

Я кивнула.

— Не забувайте, я працівник Рікмана. Хоч він сам і обережний із фразами, інші гості не проти обговорювати за барною стійкою весь хід лабіринту. Ви взагалі-то знаєте, що вони мають намір звести вас з розуму?

Я заперечливо похитала головою. Повний сенс почутого ще не уклався в моїй голові. Шматки намагалися зібратися воєдино, але їм було складно об’єднатися.

— Що Ви хочете від мене? — спитала я, все ще стоячи з іншого боку від роздробленої шафи.

— Я хочу допомогти Вам. Мій дід став таким самим "обраним". Тепер ми з батьком розплачуємось за його смерть. Якщо я здатний запобігти руйнуванню чужого життя, я так і зроблю.

Я кивнула і все ж простягла йому руку у відповідь. Він взяв її, обережно протягаючи мене серед обломків шафи. Я озирнулась. З нової  сторони шляху шафа виглядала наче дерев'яні двері. Відкрити її якщо і можна було, то приходячи до складних маніпуляцій. Сумно подивившись на нині розкидані по підлозі книги, які мені довелося протягом кількох годин оглянути, я, намагаючись про них забути, пішла слідом за рятівником.

— Як Вас звати? — наважилася я.

— Микита, — тихо відповів він.

— Чого вони хочуть?

— Вашого банкрутства. По Вашому неповерненню майно буде поділено між усіма учасниками. Тому вони хочуть звести Вас або з розуму, або до могили.

— Але... — невпевнено почала я, перебираючи пальці, — як вони збираються здійснити це з юридичного боку?

— Цього не знаю. Просто в курсі того, що сталося у нашій родині та що чув від інших.

Якийсь час ми мовчали, занурившись у свої думки.

— Скажіть, — почав він, продовжуючи шлях уперед, — якби Ви залишилися серед гостей, чи погодилися б приректи людину на це?

— Мої моральні підвалини категорично проти цього. Але я не можу сказати однозначного ні. Допомагати б точно не стала, але що я зможу зробити? Приректи себе як і Ви? Я надто люблю життя для цього.

— Дякую за чесність, — зітхнув він.

Ми продовжили йти у тиші.

— Куди ми прямуємо?

— Ще не знаю. Але думаю, що скоро ми зможемо знайти ще один прохід.

Час минав невблаганно довго. Ще п'ятнадцять хвилин у такому темпі, і я осяду тут, не готова жити.

— Давайте перепочинемо, — благально сказала я.

— Так, — Микита обернувся до мене, світячи ліхтарем навколо, — Тут непрохідні зарості, — він відійшов, вказуючи на безліч кучерявих зелених стебел, що закривали отвір. Але світла не було. Як вони зростали?

— Думаю, це шлях, — сказала я. — У мене є гачок. Потроху можемо розгрібти собі прохід.

Він заглянув мені в рюкзак і смиренно кивнув головою. Ми сіли, поїдаючи кілька моїх батончиків і тих, що захопив він.

— Це місце здається чимось неправильним... — почала я. — Хоч воно і вписується в структуру маєтку та його володінь, воно якесь… чуже.

— Лабіринт занапастив свого власника, — озвався Микита, — Він не помер своєю смертю. Був отруєний. Напевно, розплата родичів загиблого.

— Ви не намагались отруїти? Нашого.

Він заперечливо похитав головою.

— Рікман мене знає змалку. Ми разом грали. Але йшло все більше часу і тягар важчав, коли я поступово розкривав правду. Я зненавидів його, але не підсипав отрути. Він завжди має дегустатора.

— Так би й сказали, а не лекції моралі проповідували, — посміхнулася я.

— Давайте за справу, — він пішов від мого погляду, — дозволите взяти гачок?

Кивнувши, я передала пристрій.

— А Ви орудуйте моєю киркою, буде простіше і не так боляче.

Тепер він передав мені знаряддя.

— Це нею ви роздробили шафу?

— А чим ще? — посміхнувся він.

Минуло близько п'ятнадцяти хвилин. Руки хворіли від тяжкості кирки, але думаю, що Микиті довелося набагато складніше, поки він старанно видирав нам шлях. Я стежила за ним і не розуміла. Невже його життя таке не різноманітне, що він готовий його витратити на блукання в лабіринті?

Нарешті, прохід був готовий. Одразу ж повіяло вологою.

Ми здивовано переглянулись. Першим піти наполяг Микита. Він проліз через зелені нетрі і, нарешті, покликав за собою. Я послухалася. За воротами зелені крилася кам'яна споруда і довгі сходи. Ми почали спускатись. Згодом дорога ставала мокрою, і з кожною сходинкою залишалося все менше сухих слідів. І нарешті ось воно. Дно кімнати виявилося цілком затоплено. По другий бік була вибита в стіні арка, а всередині неї височіла Аріадна.