Розділ 3

Кажуть, перше, що бачиш у темряві, — це страх. Поки що я відчувала лише хвилювання. Непроглядна темрява змусила намацати стіну і, переконавшись у її міцності, спершись, сповзти вниз по ній. Я дістала свій рюкзак і, вийнявши з нього ліхтар, мені стало хоч трохи краще.

Спереду, зверху та позаду камінь і нічого більше. Але вздовж коридору чулися виразні звуки. Спочатку це лякало, проте згодом я усвідомила, що це не більше ніж вода, що била по стелі. Схоже, на вулиці була злива, і що далі я йшла, то шумніше ставало. І... холодніше... Стан лабіринту зводився до типового опису занедбаного місця: павутиння, пил.  Може ще й вдасться побалувати себе старовинними книгами? Я посміхнулася цій думці. Моя мета – досягти центру лабіринту та забрати скарб. Те, заради чого розпочалися всі ці заходи смерті. Люди готові віддати життя за щось цінне. Коли ще давній Рікман оголосив розважальну програму на своєму балі, кілька божевільних зайшли до кам'яної в'язниці, щоб здобути багатство. До чого ж люди жадібні. Заходи і так збирають усіх вельмож, готових забезпечити будь-яку свою забаганку, а гроші все одно приваблюють їх до себе.

Так, кажуть, грошей забагато не буває. Але якщо їх витрачати. А щодо гостей нинішнього десятиліття, у багатьох із них повні сейфи лежать роками без користі, але все одно заводиться і другий, і третій. Для чого? Щоб на подібних заходах хвалитися цифрами та зв'язками, які ці цифри дають.

Я дійшла до джерела шуму та тремтіння. На даху кам'яного будинку виявився отвір. Дощ безперервно йшов, створивши стіну зі своїх важких крапель. Частинки води з часом зруйнували потужними своїми ударами каміння, смиренно розкидане під дірою.

Цікаво, хтось намагався вибратися через цей отвір назовні? Ні. Ще рано. Я сюди прийшла за скарбом, а не втечею. Але шлях треба запам'ятати. Я швидко переплигнула через кам'яну гору і потік крижаної води. Після цього дістала люмінесцентну фарбу. Вмочивши пензель, я провела їм по шорсткій поверхні стіни і, відвівши ліхтар, побачила гарну рожеву лінію, що періодично впадала у тріщини.

Шлях продовжувався. Вогкість, що віяла з усіх боків, порожнеча, що вела невідомо куди, і жителі, які періодично з'являються на стінах або підлозі. Все це тримало в тонусі, не даючи розслабитися. Але думки... вони вже вдосталь змучили мою голову. Чому звідси ніхто повноцінно не вибирався? Чекає мене щось набагато страшніше, що змінить життя чи вирішить його наявність? Не може порожнеча стати єдиним противником розуму серед цих стін. Проте… у напівтемряві живуть страхи.

Заради інтересу я дістала ліхтар, що мені прикупила еліта. Жахливе жовте світло, що майже нічого не давала ідучому. У цьому й проблема знаті: ми скупі та самолюбні. Але людині, відправленній на смерть чи то тілесну чи то духовну – без різниці, можна було прикупити набір і краще. Гаразд, решту перевірю потім. А поки шлях все ще лежав у порожнечу.

Я пройшла далі і зрозуміла, що фарба занадто швидко витрачається. Тоді потрібно ставити пунктирні лінії. Роблячи проміжки, я не втрачала шляху, але заощаджувала фарбу.

На другій годині блукання я зрозуміла, що лабіринт не може завжди вести прямо. Я все ще не натрапила на жодний розхід шляхів. Стіни починали здаватися надто вузькими, а темрява вже запаморочила голову. Мені хотілося повернутись туди, до дощу. Там, де буде вітер та свіже повітря.

Хвилина… Дві… Три... Я стояла у ступорі. Шестерні почали нестерпно крутитись у голові, намагаючись витягти думку, за яку я хочу вхопитися. Свіже повітря. Дощ. Діра. То був не вихід! Можливо, не вихід… Але ж цей тунель повинен кудись вести. Я вирішила, що на подальшу дорогу витрачу не більше п'ятнадцяти хвилин, і якщо нічого цікавого там не буде, повернуся до можливого виходу. Стільки часу мені витрачати і не довелося. Через пару хвилин я натрапила на глухий кут. Тоді я бігцем, щоб не гаяти часу, повернулася до отвору на стелі. Дощ усе ще лив як із відра. Але… вітру не було… лише вода. Я вирішила, що це варте перевірки. Деяке каміння було складено, щоб я могла залізти нагору, але це не допомогло. Добре, що друг порадив мені взяти альпіністське спорядження. Я тоді з нього посміялася.

— Не у подорож же іду.

— Ти займалася альпінізмом. Шкода пари-трійки пристроїв про всяк випадок взяти? Не знаєш же навіть чому протистояти!

— Гаразд, добре, візьму

Зараз ці болти мені здавались на вагу золота. Видершись по сухій стіні, знову настав час намокнути. Я висунула руку і вкрутила болт нагору. Не хотіла ризикувати, краще бути на страховці, якщо вона є, ніж вручну підніматися, покладаючись лише на силу м'язів. Тому, потягнувши мотузку, і переконавшись, що вона добре закріплена, я повисла під струменями води, що безжально били в обличчя, і швидко влізла нагору.

Сівши на те, що півтори години для мене було стелею, я зрозуміла справжній стан справ. Або ж його частину.

Навколо мене виявилася порожнеча. Зал, наче ще не готова квартира, яку виставили на продаж. Вода не лила всюди, тільки в отвір, з якого мені довелося щойно вибратися. Я подивилася нагору і побачила велике вікно, що створювало ілюзію зовнішнього світу. Злегка вітряно тут вже було на відміну від нижнього етажу, де мурашки викликали лише крижані краплі й моє промокше тіло. Я почала оглядатися, але все одно уважно дивилась куди ступаю. Через якийсь час вода перестала текти. Тут було вікно. Ще одне. Я обережно підійшла і побачила висоту, від якої все звело. По суті не високо, як на балконі вчора, може трохи вище, але вид відкривався тільки на далекі криті блоки лабіринту, що не вселяло бадьорості, а навпаки, дуже виснажувало.