Розділ 2

Хвилювання та осмислення майбутнього безпристрасно закралися в мої думки, не бажаючи давати спокійного сну. Мені залишилося тільки блукати темною кімнатою, намагаючись не переводити погляду на балкон. Але через кілька годин марних спроб заснути чи навпаки, зайнятися чимось, мені стало душно. Я не змогла чинити опір стискаючій хвилюючій тязі в грудях, тому вийшла на кам'яну підлогу балкона. Свіже нічне повітря моментально пройшлось по шкірі, змусивши мурашки розповзтися по моєму тілу.

Вигляд звідси на роздратування гарний. Великі стрижені дерева приховували від сторонніх таємницю цього маєтку. Але з мого балкону виднілось все. Кожну звивину критого кам'яного лабіринту, в який завтра мені доведеться зайти. Тепер я розумію чому ніхто звідти не виходив у здоровому глузді, якщо взагалі виходив. Це місце навиває морок навіть при швидкоплинному погляді. Холод його сірих, рівно згладжених стін ніби остуджує повітря, роблячи його крижаним, щоб через шкіру проник мороз у душу, яка зараз згорає від тривоги.

Ніч була спокійна. Трунова тиша. Неначе сам Бог зглянувся.

Після довгих спроб заснути, я все-таки вирішила зустріти цей день на світанку. Ніколи за ним не спостерігала з вулиці, життя в місті, хоч і в маєтку, додає метушню та неможливість поставити чудовий момент на паузу. Світ забудькуватий і часом "надто прогресивний", щоб дбати про дрібниці.

Рожеве небо з сонцем, що вже виглядало, змусили спуститися вниз. Біля барної стійки, де багато хто вчора розважався, зараз було порожньо. Але за мить чоловік вийшов з-за дверей і запитав, чого бажаю. Я нічого не хотіла. Хіба що розмови...

Я побоялася дзвонити рідним та друзям, тому надіслала кожному заплановане повідомлення. Нехай дізнаються про стан моїх справ, коли я вже буду в лабіринті. Мені не можна говорити про саме випробування, тож варто просто попрощатися.

Тому єдиним з ким я змогла обговорити хід справ — це бармен, який побачивши мій стан, мовчки простяг склянку води і почав слухати мої монологи.

— Ви даремно вплуталися.

— Знаю, — зітхнула я, — але це честь для сім'ї. Вже кілька поколінь чекають на запрошення. Адже ніхто не знає з якою метою сюди їдуть.

— Мій дід був як Ви. Слідчий традиціям і обраний серед двадцятки знаті, — сумно відповів він.

— Але це означає, що Ви повинні бути багатим, — я кинула на нього нерозуміючий погляд. Він тільки сумно посміхнувся.

— Успіхів, — він пішов у кімнату, що знаходилася за барною стійкою, поставивши крапку в тій розмові.

Якийсь час я продовжувала сидіти сама в темряві, поки це не докучило. Я вийшла надвір. Свіже ранкове повітря наситило легені, розвіявши мою втому. Природа цілюща. Протягом години до мене стали підходити гості раннього підйому. Хтось йшов на пробіжку, хтось на перекур.

Тут не було родин. Це не місце, де збираються щасливі люди. Частіше вони самотні й прив'язані до традицій. Або ж, як я, вважають, що це неминучий захід.

Подали чай. Ранній прийом о восьмій, пізній — о десятій. Близько дванадцятої розпочався збір гостей у бальному залі. Тут усе сяяло до блиску. Хтось старанно працював, поки ми спали.

Сонце яскраво палило, ніби віддаючи тепло, але ранньотравневий холодний вітер не давав одягнутися легко, незважаючи на показник температури, що підіймав ртутний стовпець все вище.

Я стояла у чорному спортивному костюмі, з накинутою поверх шкіряною курткою. Позаду мого правого плеча було закинуто великий темний рюкзак.

— Учора, на зборах повного місяця, доля визначила нового гравця, який кинув виклик майбутньому. Сьогодні це Аврелія Лонсгуд, золота жила Європи. І наша. Сьогодні ми зобов'язані надати їй потрібне при перетині лабіринту. Якщо Аврелія впорається, вона зможе здобути золото мого предка та примножити своє майно. Наше завдання слідкувати за чесністю гри.

— Як ви це робитимете? — тихо поцікавилася я.

— Це знання не входить до дозволених для гравця, інакше суть проходження лабіринту зникне. Тому поки що просто прийміть цей інвентар. — Він простяг мені чорний мішок об'ємом лише у половину моєї екіпіровки. — І... — він зам'явся, — Ваш інвентар вимушений попросити лишити.

— Чому?

— Всі гравці повинні бути в рівних умовах. Це набір затверджений ще моїм предком, засновником гри.

— Правда? — простягла я без сумніву заглядаючи в вміст мішка, — не пригадую, щоб у ті часи були ліхтарі.

— З часом пристосування можна і осучаснювати.

— Як і правила. Так що я залишусь при своєму спорядженні, серед його вмісту є більша частина того, що надається. Але й ваше прийму, якщо не заперечите.

Рікман невдоволено підтиснув губи, але більше нічого не сказав. Мене повели до лабіринту.

Я спустилася вниз сходами, минаючи хвіртку з гарним різьбленим градусником, що відділяла садок від іншої частини володінь маєтку. Кожен крок занурював у більш похмуру, загадкову, небезпечну місцевість. За мною йшли інші. Двадцять світових аристократів ступали ззаду, наче я їхній лідер. Але вони проводжали в останню путь.

Сонце вже давно зблікло, затягнувшись непроглядними хмарами, що безжально ковтали сонячне світло. Знову прокинувся вітер і змусив мене потерти голу шию. Я озирнулась. Безліч осіб, а за ними, над ними височіла будівля, що ще зранку обгорнула тінню місце, де ми йшли зараз.