Епілог

Через роки...

Ранкове сонце повільно підіймалось над морем. Хвилі м’яко торкались берега, залишаючи на піску блискучі візерунки. Будинок стояв трохи вище схилу — світлий, простий, із великими вікнами. На терасі сиділа жінка. Темно-карі очі дивились на горизонт. У її погляді більше не було боротьби. Лише глибина.

— Мамо! 

Пролунав дзвінкий голос. Маленька дівчинка з розкуйовдженим волоссям бігла до неї босоніж по дерев’яній підлозі.

— Дивись, я знайшла мушлю!

Агата усміхнулась. Вона взяла доньку на руки.

— Вона особлива?

— Так! Вона світиться всередині!

Агата поглянула на мушлю. І справді  в її спіралі щось ледь мерехтіло. Вона обережно торкнулась чола дитини.

— Світло завжди світиться інакше.

На порозі з’явився Кіліан. Він спостерігав за ними мовчки, з тією ж усмішкою, що колись у ресторані перед бурею.

— Сніданок готовий, мої любі.

Сказав він лагідним голосом. Дівчинка побігла всередину. Агата підійшла до нього. Вони дивились на море разом.

— Пам’ятаєш той сад? 

Тихо спитала вона.

— Пам’ятаю, кохана.

— І як все могло бути інакше.

Кіліан похитав головою.

— Ні. Бо ти зробила вибір.

Вона взяла його за руку.

— Я просто обрала кохання.

Він усміхнувся.

— І свободу.

Хвиля вдарила об берег трохи сильніше. Агата на мить заплющила очі. Десь в глибині світу темрява більше не шукала світло, щоб володіти. Вона навчилась існувати без нього. А світло не тікало. Воно жило. Тут. У сміху дитини. У ранковій каві. У теплі рук. Сонце піднялось вище. Новий день почався. І цього разу — без боротьби. Тільки безумовне щастя.