Розділ ХVIІ. Правда.

Агата зробила ще крок уперед. Її погляд пройшовся від жінки до чоловіка поруч із нею. І в цю секунду щось у ній розгорнулось.

— Тату… 

Ледь чутно промовила вона. Мамон завмер. На його обличчі не з’явилось здивування — лише тиха, глибока теплота.

— Ти пам’ятаєш?

Кіліан різко перевів погляд з Мамона на Агату.

— Ви знайомі? 

Агата не зводила очей із чоловіка.

— Він… 

В її голосі відчувалось тремтіння.

— Він забирав мене з садочка. Я пам’ятаю його руки. Пам’ятаю, як носив мене на плечах.

Вона зробила ще крок.

—  Я згадала, ти не зник.

Мамон опустив погляд на мить.

— Мені не дозволили залишитись.

Люмінія стояла трохи осторонь, дивлячись на доньку так, ніби боялась зробити зайвий рух. Агата повільно перевела погляд на неї.

— А ви хто?

Після цього питання повисла тиша. Люмінія ледь вдихнула.

— Я не очікую, що ти згадаєш.

У голосі не було вимоги. Лише біль. Кіліан відчував — простір чистий. Немає обману. Немає темної гри. Але він не розслаблявся.

— Чому саме зараз?  

Знову повторив він те саме питання. Мамон підняв очі.

— Бо він почав рухатись швидко, не втрачаючи ні миті. І цього разу ім’я не прозвучало. Але всі знали, про кого мова. Люмінія зробила обережний крок до Агати.

— Ми не прийшли забирати тебе. Ми прийшли попередити. 

Вітер злегка здійняв волосся Агати. 

— Про що?

І саме в цей момент, у глибині парку, Азазель ледь посміхнувся.

— Все відбувається швидше ніж планувалося. Цікаво.

Люціан подивився на нього задумливо промовивши:

— Мене цікавить не те, що вони роблять. А що вони задумали. Знаючи Мамона, це не просто побачення і кохання. Там має бути щось інше. Але добре, цим займеться Мірелла, ходімо в нас є інші справи. Треба ще спланувати вечір спокуси. Вони швидко розчинились у просторі. 

Мамон обійнявши дочку тихо запропонував:

— Я знаю тут тихе місце. Для розмови саме те, смачна їжа і тепла атмосфера. Пропоную продовжити розмову там.  

Маленький ресторанчик в італійському кварталі мегаполісу, ховався на цокольному поверсі будівлі. Вони спокійно зайшли, сівши за столик в самому кінці. В окремому просторі. Трохи помовчавши Агата почала розмову:

— Тато може вже нарешті пояснеш мені, хто ця жінка?!

Раптом за спиною пролунав знайомий голос — Рафаель.

— Я поясню!

Агата радісно посміхнулась, я так скучила, куди ти зник. Обійнявши брата, запропонувала йому сісти з ними. Кіліан сидів мовчки, він вже здогадався, але мовчав, спокійно чекаючи момент. Рафаель продовжив:

— Агато, це наша мати Люміня, познайомся.

На лиці дівчини змішались в одне почуття —радість, біль, гнів і сумнів. Вона не могла повірити. Спомини, як кольорові картинки мерехтіли перед очима.  Кіліан ніжно поклав свою руку на руку Агати. Агата дивилася на жінку навпроти так, ніби намагалася впізнати себе в її очах.

— Мама?.. 

Слово зірвалося майже беззвучно. Люмінія не простягнула рук одразу. Вона дозволила доньці дивитися.

— Я не маю права просити тебе вірити мені одразу.  І не маю права виправдовуватись. Але я маю право сказати правду. Агата різко підвела погляд.

— Де ти була всі ці роки? 

В голосі прозвучало більше болю, ніж гніву. 

— Чому я росла без тебе?

Мамон опустив очі, але не втручався.Рафаель мовчки спостерігав, готовий у будь-яку мить підтримати. Люмінія зробила глибокий вдих.

— Я не залишала тебе. Мене забрали. І щоб ти жила в безпеці, мені довелося піти.

У повітрі зависла тиша. Агата відчула, як серце стискається. Вона не знала, що болить сильніше — зникнення чи це пояснення.

— Чому ти не повернулась раніше?

— Бо за тобою стежили.

Спокійно відповіла Люмінія. 

— І якщо б він дізнався…

Ім’я не прозвучало. Але всі зрозуміли. Кіліан ледь нахилився вперед.

— Він не знає. 

Тихо, майже пошепки додав Мамон. Ніби перевіряв чи ніхто не чує. 

— І не повинен знати.

Агата повільно перевела погляд з батька на матір.

— Знати що?

Рафаель глянув на Люмінію, ніби питаючи дозволу. Вона ледь кивнула.

— Що ти не просто людина.

Сказав Рафаель. Світ у ресторані ніби став віддаленим. Шум посуду, приглушена музика — усе відійшло на задній план.