Розділ VІII. Губернатор

Мармуру було занадто багато. Світло в кабінеті губернатора Леонарда Вольфа було приглушеним, контрольованим. Панорамні вікна виходили на дощове місто. Висота не давала відчуття свободи. Вона давала відчуття відокремленості. Леонард стояв біля скла. Його відображення було ідеальним. Стриманий костюм. Рівний профіль. Людина, яка ніколи не підвищує голос — бо їй не потрібно. Він підніс руку до грудей. Серце билося спокійно. І водночас — ні. Другий ритм. Глибший. Старіший. Наче щось згадало, що воно існує. Він заплющив очі. І в темряві побачив полум’я. Вогонь. Її. Скло під його долонею ледь вкрилась тонкою, майже невидимою павутиною тріщин.

— Де ти… — прошепотів він.

Голос не належав губернатору. Леонард розплющив очі. На столі лежало запрошення на благодійний вечір. Логотип бренду. Фото власниці. Агата. Його пальці повільно торкнулись паперу. Крапля крові впала на білу поверхню. Він не звернув уваги. Посмішка з’явилась повільно. Хижа. Спокійна.

— Знайшов.

За дверима помічниця раптом здригнулась. Їй здалося, що температура в кабінеті впала. Але термометр показував норму. Лише у місті, десь на кількох камерах спостереження, на секунду з’явився чорний шум. І зник.

Він владним тоном покликав помічницю до себе. Вона невпевненими кроками увійшла у кабінет. Леонард оцінюючи глянув на неї. Дівчина зблідла. Він не змінюючи тон голосу продовжив:

— Підійди ближче.

Вона несміливо зробила декілька кроків. Він поклавши ноги на стіл, кинув їй папку з запрошеннями. З огидою глянувши на дівчину, перевів погляд   на вікно спостерігаючи за дощем додав:

— Завтра з ранку, інформація про цю особу має лежати в мене на столі. А тепер йди і не смій заходити сюди поки я тут і не покличу.

Дівчина мовчки взяла папку і тихо вийшла, на  очах блещали застиглі сльози. Як тільки двері зачинились Люціан відчинив вікно і вдихнув повітря.

— Скільки циклів я не був в цьому вимірі. І від тоді нічого не змінилося. Запах їх гріхів пахне насолодою. Ця секретарка мріє про свого боса. Чудова можливість отримати її душу, як подарунок.

Він гучно розсміявся, трохи постояв взяв ключі від машини і спустився в паркінг. Паркінг зустрів його глухим відлунням кроків і холодним світлом неону. Леонард Вольф ковзнув поглядом по рядах авто, ніби оцінюючи не машини — а можливості. Сівши за руль новенького Порше, про себе подумав:

— Я знайду тебе Андаріель, ти не сховаєшся.

Повільно, з тією ж стриманою впевненістю з якою підписував закони і знищував кар’єри. Двигун загуркотів глибоко, майже задоволено.

— Людський світ… — тихо промовив він, злегка усміхнувшись. — Ви стали витонченішими. Але принципи ті самі.

Він гучно розсміявся. Машина виїхала з паркінгу в дощову ніч. Краплі розбивалися об лобове скло, мов дрібні іскри. Губернатор не поспішав. Полювання ніколи не починається з бігу. У його голові вже складався план. Не груба сила. Не страх. Не наказ. Ні. Він з’явиться поруч. Непомітно. Невипадково. Спочатку — інформація. Він відкрив голосовий доступ до свого аналітичного відділу.

— Мені потрібен повний профіль на Агату Вернер. Бізнес, фінанси, особисті зв’язки, психологічний портрет. Особливо — останні пів року.

Його голос був рівним, беземоційним. Людський. Без жодної тріщини темряви.

— І ще, — додав він, — організуйте благодійний аукціон для фонду підтримки жіночого підприємництва. Хочу бути головним спонсором.

Він знав. Агата не прийде до нього через страх. Вона прийде через принцип. Через справедливість. Через ідею. Він зупинився біля світлофора. Червоне світло лягло на його обличчя — на мить очі блиснули глибшим, неприродним відтінком.

— Ти завжди тягнулась до світла — прошепотів він майже ласкаво. — Тож я стану для тебе світлом.

Зелене.

Машина рушила далі. Він не буде тиснути. Він створить обставини. Випадкова зустріч на заході. Спільний проєкт. Можливо, інвестиція в її бренд. Він не зруйнує її світ. Він увійде в нього. Повільно. Обачно. З тією ж терплячістю, з якою колись спокушав душі століттями. А коли вона дозволить йому підійти ближче — коли довіриться — коли її подвійний ритм серця знову відгукнеться. Тоді він покаже, що пам’ятає кожен цикл. І що його призначення — не змінюється. Він посміхнувся, зупинившись біля свого пентхауса.

— Ходімо, Андаріель. Пограємо по-людськи. Ти ж так любиш рятувати їх, та їх світло.

Губернатор гучно розсміявся, в за вікном стояла тиша і лише краплі дощу падали на дахи.