Розділ VII. На даху

Вітер на висоті шістдесятого поверху був іншим. Він не дув — він розрізав. Місто під ними мерехтіло, як електронна карта живого організму. Світло фар, неонові рекламні панелі, далекі сигнали сирен — усе зливалось у гул, що не долітав сюди повністю. Агата вийшла з ліфта на технічний поверх і штовхнула металеві двері. Холод. І він.

Блеквуд стояв біля краю даху, спиною до неї. Темне пальто розвівалося від вітру. Руки в кишенях. Плечі розслаблені — надто розслаблені для людини, яка просила про небезпечну зустріч.

— Ви все ж прийшли, — не обертаючись сказав він.

— Ви самі написали, що це небезпечно, — відповіла вона спокійно. 

— Я люблю знати, чим саме мене намагаються налякати.

Він повільно повернувся. І цього разу не було іронії.

— Вас не можна налякати, Агато. Тільки зупинити.

Вона відчула це одразу. Подвійний ритм. Не як у ліфті. Сильніше. Андаріель не мовчала. Вона стояла поруч із її свідомістю, як воїн перед боєм.

— Ви не просто власниця косметичного бренду, — продовжив він. 

— І я не просто юрист.

— О, нарешті, — вона схрестила руки. 

— Давайте без корпоративних масок.

Він зробив крок ближче. Вітер стих на мить.

— Коли я вперше побачив вас у мене з’явилося відчуття падіння. Ніби я знову щось втратив. І водночас знайшов. Серце Агати вдарило сильніше.

— І що ж ви втратили, містере Блеквуд?

Він дивився прямо в її очі. І вперше його голос прозвучав не людським.

— Тебе.

Повітря навколо здригнулося. За його спиною на частку секунди з’явилися обриси світла. Тінь крил. Пам’яті про них. Андаріель зробила крок вперед у її свідомості.

— Кіліан…

Він завмер. Його зіниці розширилися.

— Ти пам’ятаєш? 

Агата відчула, як реальність починає тонко тріщати по швах. І в цей момент за їхніми спинами, у темряві неба, щось змінилося. Хмари не рухалися. Вони збиралися. На іншому кінці міста вогні на кілька секунд мигнули. Люціан зробив хід. Повітря наче згустилось навколо. Агата підійшла на декілька кроків ближче до Блеквуда, впевнено глянула на нього сказала:

— Я завжди знала, що моє життя дивне, а зараз вже й не здивована. То може поговоримо про цього Люціана. І нарешті обдумаємо план дій разом. Раз так сталося, то не втрачатимемо час.

Кіліан Блеквуд уважно глянув на дівчину.  Він був трохи здивований її рішучістю. Він очікував сліз, істерики з поясненнями, як зазвичай у жінок. Але вона була інша. Чоловік і янгол в середині трохи розгубились. Разом вони намагались знайти швидку відповідь. Кіліан повільно видихнув. У його погляді щось змінилося — зникла гра, зник корпоративний сарказм. Залишилась лише уважність. Та сама, давня, що колись стояла між нею і безоднею.

— Ти пам’ятаєш більше, ніж думаєш, — тихо сказав він.

Ліфт уже зупинився, але двері не розкривались. Простір наче завис між поверхами. Час на мить зупинився. Агата схрестила руки на грудях.

— Не намагайся говорити зі мною загадками. Якщо Люціан тут — це не сон і не галюцинація. І якщо ти маме той Кіліан...

Вона зробила коротку паузу, відчуваючи, як всередині Андаріель піднімає голову.

— …То значить усе, що я вважала дитячими фантазіями, було правдою.

Кіліан зробив крок ближче.

— Він не просто тут. Він уже шукає. І коли він відчує тебе повністю.

Його голос став нижчим.

— Він не гратиме в юридичні переговори.

В очах Агати спалахнуло те саме червоно-золоте світло, яке ще кілька хвилин тому тремтіло в дзеркалі.

— Я не та демониця, яку він пам’ятає.

Спокійно сказала вона.

— І не та жінка, яку можна зламати.

Всередині Кіліана щось відгукнулося. Янгол у ньому відчув знайомий ритм — той, який він обіцяв не забути.

— План простий.

Нарешті промовив він. 

— Ми не тікаємо. Ми не ховаємось. Ми виводимо його на світло. Але зробимо це на наших умовах.

Ліфт тихо клацнув. Двері повільно роз’їхались. Перед ними простягався порожній вестибюль хмарочоса. Скляні стіни, вечір, дощ. І десь далеко, за горизонтом людського виміру, у темряві вже починало відкривати очі щось дуже давнє. Кіліан повернувся до неї. Він трохи довше дивився намагаючись передбачити реакцію. Потім спокійним, впевненим тоном промовив:

— Пропоную випити кави та повечеряти перед тим, як ми почнемо складати план дій.

Він запропонував їй свою руку і Агата впевнено взяла її. Їх дотик пройшов теплом крізь їх тіла. І в секунду усі спомини як кінофільм відродилося в їх сутностях. Агата глянула на нього з питанням у очах. Він зрозумів без слів тихо відповівши:

— Саме так, це правда.

Вона спокійно повела бровою і вони вирушили в запланованому напрямку.  Кав'ярня в середині дворику старого міста нагадувала магічний куточок посеред великого мегаполісу. Кав’ярня була майже порожня. Жовті лампи під старими металевими абажурами кидали м’яке світло на дерев’яні столи. Дощ тихо барабанив по скляному навісу внутрішнього дворика. Запах свіжозмеленої кави змішувався з корицею і теплом випічки. Здавалося, ніби світ за стінами існував десь дуже далеко.