Розділ √І. Пробудження темряви.

Навколо палахкотіло полум'я. Усі уважно слухали свого короля. Ніхто навіть не намагався щось додати, боючись викликати його гнів. Уже який цикл поспіль Люціан шукав ту, яка була його призначенням. Її, яка повинна була зайняти місце поруч. Зненацька в повітрі щось змінилось і з'явився Азраель. Всі уважно глянули на нього.  Він зробив декілька кроків вклонившись заговорив:

— Володарю дозвольте промовити!

Люціан злісно глянув в його бік, підняв руку до верху, даючи мовчазний дозвіл. Азраель не вагаючись почав:

— Її енергію помітили на землі. У людському вимірі.

Люціан від здивування миттю з'явився перед Азраелем, схопивши його за плащ жорстко,  сталевим, глибоким тоном спитав:

— Що ти зараз сказав Азраель?

Той відчувши гнів свого володаря, трохи стишився й відповів:

—  У людському вимірі мій господарю.

Люціан відкинув його від себе і  розлючений повернувся на трон.

Полум’я в залі здійнялося вище, ніби саме пекло відгукнулося на зміну його дихання.

Люціан повільно опустився на трон, але це був не рух втомленого володаря — це була пауза перед ударом.

Його очі стали темнішими за саму безодню.

— У людському вимірі значить сховалась.

Повторив він тихо, майже шепотом.

І в цій тиші, демони опустили погляди. Вони знали: коли король говорить тихо — це гірше за крик. Люціан провів пальцями по підлокітнику трону, де в камені були вкарбувані древні печаті.

— Неможливо, — холодно промовив він. 

— Я відчував її зникнення. Я відчував розрив. Вона мала згаснути.

Азраель обережно підвівся.

— Господарю, це не згасання. Це інша частота. Вона ослаблена в дюдській формі, але це вона.

Люціан заплющив очі. Його свідомість пройшла крізь виміри. Крізь тканину світів. Крізь шум міст і людських думок. Він шукав. І раптом — відчув. Не силу. Не демонічний вогонь. А ледь вловимий подвійний ритм. Як дві сутності, що б’ються в одному тілі. Його губи повільно розтягнулися в усмішці, від якої похололо навіть повітря.

— Ти не втекла, Андаріель — прошепотів він. 

— Ти просто сховалась.

Він підвівся.

— Відкрити пошуковий Конклав. Активувати земні печаті. Я хочу її адресу.

Вогонь у залі спалахнув чорним полум’ям.

— І якщо поряд із нею він! 

Голос Люціана став крижаним. 

— Тоді цього разу я не братиму в полон.

Азраель на мить затримав подих.

— Чи потрібно вам  особисто втручатися володарю?

Люціан повільно повернув голову.

— Ні. Я не злякаю її. Я зламаю її вибір.

Він розкрив долоню і в центрі спалахнув темний символ — мітка пошуку.

— Почнемо з того, що вона любить найбільше. Світ завжди болючіший за пекло.

І в той самий момент, у людському мегаполісі, на шістдесятому поверсі "Скай-Тауер", світло в одному з офісів коротко мигнуло. Ніхто не звернув уваги. Але темрява вже зробила перший крок.

Навколо стояла тиша ночі, мегаполіс спав. Агата схопилась на ліжку, це пекуче відчуття всередині, звідки воно. Вона повільно піднялась, накинувши плед на плечі, пішла до кухні. Їй мучила спрага, неначе вона відчула жар пустелі.  Не знаходячи собі місця дівчина заспокоювала себе:

— Це сон, просто поганий сон.

Андаріель всередині затихла, неначе її не існувало ніколи. Агата вирішила перевірити чи все добре.  Ставши перед зеркалом — покликала в голос:

— Андаріель ти тут?

Тиша навколо завмерла. Через декілька хвилин в дзеркалі з'явилось відображення, знайоме  з дитинства. Андаріель вперше дивилась на  неї  переляканим поглядом. В голові прозвучало:

— Він тут на землі.

Не розуміючи що відбувається Агата спитала:

— Хто він?!

Відображення сильної сутності обійняло себе крильми як коконом.

— Люціан.

— Хто-хто?! – здивовано перепитала Агата.

— Володар пекла!

Голосно пролунало в голові Агати. Вона голосно розсміялась.

— Ти жартуєш? Який Володар пекла? Він не існує, що за казки?

Андаріель зі страхом подивилась на дівчину додала:

— Я ж існую, значить він теж. Нам треба швидко знайти Кіліана, він в небезпеці.

Агата ще уважніше глянула в дзеркало і сердито сказала:

— Ти вже нарешті розкажеш мені, хто той Кіліан! Скільки я можу чути його ім'я в моїй голові і не розуміти про кого мова?!

Андаріель підійшла ближче, дзеркало почало сяяти червоно-золотим світлом. Світло в дзеркалі спалахнуло сильніше. Червоне — як жар пекла. Золоте — як світанок над небом, якого вона ніколи не пам’ятала. Поверхня скла більше не відбивала кухню. Вона стала глибокою, як вода. Андаріель підійшла майже впритул.