Розділ І√. Вибір.

 Андаріель вагалась. Вона дивилась на нього й розуміла, що вперше в житті вона закохалась. А роблячи цей вибір, може втратити його назавжди. Її серце защимило від болю, який раніше був для неї невідомий. Вона обережно торкнулась його лиця, тихо прошепотівши:

— Пообіцяй, що не забудеш мене! Відчуєш мене в глибині душі, знайдеш, впізнаєш ритм моє сутності!

Кіліан дивився на неї, він вже знав відповідь. Нахилившись вперед він ніжно торкнувся її вуст поцілунком. Андаріель завмерла, їй здавалося, що її демонічне серце, зараз зупиниться. Вона вперше цілувала іншу стать, а ще й янгола. Цей поцілунок був не просто дотиком — це була іскра між двома стихіями, які ніколи не мали зустрітись, але зустрілись. Кіліан не відступив. Він тримав її долоні, наче боявся, що навіть тінь вагання забере її.

— Я пообіцяю тобі більше, ніж пам’ять, — прошепотів він.

— Я вплету ритм твоєї сутності у світло своєї душі. Я знайду тебе у кожному вітрі, що торкнеться мого обличчя. Я відчую тебе у тремтінні землі під ногами. Навіть якщо ми забудемо все я впізнаю тебе серцем.

Андаріель стояла мов зачарована. Ці слова, цей погляд, ця присутність — вони розтопили в ній те, що вона вважала незворушним.

— Якщо ти знайдеш мене — прошепотіла вона, —

не дозволяй мені знову загубитись.

Він обійняв її й у їх обіймах злились демонічна тьма й ангельське світло. А за мить обидва розчинились у сяйві порталу, народжуючись знову там, де все тільки починалося.

В родильному залі пологового будинку, великого міста, пролунав крик дитини. 

— У вас народилась чудова дівчинка, здорова й гарна. 

На лиці жінки з'явилася втомлена усмішка. Через декілька хвилин,  дівчинку принесли в зал де лунали дитячі крики. Яскраве світло заповнювало увесь простір. Через декілька днів, новонароджена Андаріель, вже їхала в обіймах своїх батьків додому. За вікнами авто пробігали домівки, люди десь поспішаючи, метушились довкола. Вона лежала в колисці нічого не розуміючи та не пам'ятаючи, ані фрагменту зі старого життя.  Її  батьки дивлячись на неї, раділи тому, яка прекрасна дівчинка в них народилась.

На іншому боці міста, за тонкою перегородкою реальностей у лікарняній кімнаті для новонароджених, пролунав ще один крик прорізавши тишу.

— Хлопчик, здоровий, міцний, з дуже спокійним поглядом.

Радісно сказала акушерка, передаючи дитину матері. Мати й батько дивились на нього з захватом, але у його погляді вже жевріло щось незбагненне. Глибоке. Древнє. Так, немов той, хто щойно народився, вже знав більше, ніж міг збагнути світ навколо. Він ще не вмів говорити та в його очах жила обіцянка:

«Я тебе знайду…»

І в ту ж мить, дитяча ручка новонародженої Андаріель рефлекторно стислась, наче відчула дотик. Наче в пам’яті, якої не могло бути. Її очі відкрились і на мить вона спокійно, дуже уважно вдивлялась у гру світла на стелі. Серце її билося рівно, тихо. Але в ньому вже жив ритм іншої душі.

Андаріель дали людьське ім'я, її назвали Агатою. І лише хрещена мати відчувала, вона не звичайна дівчинка, глибоко в її очах горіло полум'я, яке перетворювалось на світло. Хрещена дала їй її справжне ім'я. Те яке мала її сутність. Агата-Андаріель. Мати здивовано, дивилась на подругу. 

— Чому ти обрала для моєї дочки  таке дивне ім'я, на хрещення?

Подруга не мала відповіді. Повівши очима по дівчинці, промовила: 

— Не знаю, так відчула.

Час плинув непомітно, дівчинка росла на очах,  настав наступний день народження їй виповнилося чотири роки. Прокинувшись уночі від криків сварки. Вона тихо встала, пішовши на звуки, сховавшись за завісою, дівчинка бачила, як сваряться її батьки.

Через декілька днів, її відвезли до  бабусі за місто. Вона не розуміла, що сталося. Потім на вихідні приїздила тільки мати. А батько кудись подівся. Агата росла дуже кмітливою та сильною дівчинкою. Вона любила бешкетувати й гратися. Її подруги обожнювали її, але вона завжди відчувала себе чужою серед усіх.

Рік за роком, вона ходила до школи і підростала, але почуття іншості не залишало її. З часом вона почала малювати, знаходячи час, після усіх справ. Вона брала олівці, папір й тікала від світу, через ліс на гору. Дівчина годинами малювала. Її подруги годинами теревенили про принців, про мрії. Агата сидячи лицем до річки, уявляла, як великий прекрасний дракон, прилетить й забере її і казковий світ. Де вони разом будуть щасливі.

…У її уяві цей дракон завжди був один і той самий.

Сріблясте сяйво крил. Темно-золоті очі. І голос, що не говорив — а звучав усередині. Глибокий. Теплий. Рідний.

— Я поряд, Агато пам’ятай. Я завжди знайду тебе.

Її малюнки не були схожі на дитячі. В них жила енергія. Сюжети, кольори — все було наче оживлене. Іноді бабуся знаходила її наче в трансі, малюючи щось незрозуміле для звичайного ока. Храм у горах. Світло, що прорізало небо. Палац серед хмар, обгоріле дерево, що проростає знову. Очі. Очі повсюди — глибокі, як портали між світами.

— Агато, звідки це в тебе, мала? — питала бабуся.

Дівчинка знизувала плечима.

— Я просто бачу, бабуню коли малюю, вони самі з’являються…