Розділ ІІІ. Між світами.

…

Коли Андаріель отямилась, вона декілька хвилин намагаль зрозуміти де вона зараз. Її вже не оточувала темрява. Повітря стало легшим, напоєним озоном і запахом квітів, яких вона ніколи не знала в пеклі. Аромати світанку, водоспадів і лісу дарували спокій. Вона лежала на м’якій траві посеред стародавньої галявини. Пелюстки падали з небес, мов кольорові відлуння дощу, що не знає втоми. Над нею схилився Кіліан. Його очі сяяли глибоким, мовчазним світлом, що знало втрати, але не зламалось.

— Ми в Пограниччі — пояснив він тихо. 

— Тут не діють закони ні Раю, ні Пекла. Лише закон вибору.

Андаріель підвелась, опершись на руку. Все всередині неї ще гуділо — від доторку, від світла, від того, що прокинулось. Її крила раніше вкриті чорним камінням — тепер мерехтіли сріблом з відтінком бурштину. І серце, воно билося інакше. Вперше — вільно.

— Я не розумію — прошепотіла вона. 

— Усе життя я служила Люціану. Я знала, що таке гріх, влада, біль… Але зараз усе це здається далеким, мов сон. Що я тепер, Кіліане?

Він усміхнувся, ніжно торкаючись її плеча.

— Ти — вибір. Жодна система не визнає тебе. Ні Рай, ні Пекло. Ти загроза для обох і надія для тих, хто шукає третій шлях.

Вона подивилась на нього з сумнівом.

— Я не герой. Я навіть не знаю, ким хочу бути.

— Саме тому ти й можеш стати ким завгодно, — відповів він м’яко. 

— І знаєш, я з тобою не тому, що ти досконала. Я з тобою, бо бачу: ти вже зробила вибір — у самій собі. Це початок, Андаріель.

Вони сиділи мовчки, дозволяючи світлу огортати їх. І десь глибоко в їхніх серцях, які пройшли крізь вогонь і темряву, зароджувалась нова реальність. Та, що не має місця в жодній книзі наказів, але народжується там, де стикаються дві крайності.

Андаріель сиділа вдивляючись в далечінь. В її голові не було жодної толкової думки.  Що робити, як їм бути далі? Що зробить Люціан, коли дізнається, що вона знову порушила його правила, та на цей раз не просто відпустила душу до раю. Вона звільнила його смертельного ворога. А ще й здається, не просто звільнила, а зцілила та закохалась.  Якщо він знайде її, вона буде вічність гнити в катакомбах аду.  

Кіліан  готуючи їжу, здалеку споглядав на дияволицю напівкровку, яка сиділа обійнявши ноги, мовчки вдивляючись в небо. Він неначе знав, про що вона думає. Закінчивши приготування, він сів поруч простягнувши їй на великому листку якоїсь, невідомої їй рослини їжу. Посміхнувся й тихо промовив: 

— Не хвилюйся ти так, тут нас ніхто не шукатиме.  Декілька днів відпочинемо, а потім я щось придумаю. 

Андаріель повільно перевела погляд на нього. Її очі, зазвичай наповнені гнівом чи іронією, тепер здавались вразливими й м’якими, мов вітер, що лоскоче траву. Вона взяла їжу, не відводячи очей від Кіліана, і тихо промовила:

— Як ти можеш бути таким спокійним? Ти ж був там стільки циклів. У печерах, у темряві, а зараз, замість того, щоб тікати ти вариш трав'яний суп і заспокоюєш мене, наче ми в якомусь саду, а не втікачі, яких шукає король пекла. 

Кіліан легко усміхнувся й відвів погляд на небо:

— Бо я пам’ятаю, чого варта свобода і чому варто ризикувати. А ще… — він повернувся до неї з поглядом, що пронизував серце теплом. 

— Я знайшов тебе!

Андаріель різко зітхнула, намагаючись не видати тієї хвилі почуттів, що здійнялася в грудях. Але серце вже не слухалось, воно стискалось і розквітало водночас, мов вогонь, що вперше торкнувся світла.

— Я не знаю, хто я тепер — прошепотіла вона. 

— Демон? Ангел? Покарана? Зрадниця?

— Ти — та, що зробила вибір, — м’яко сказав Кіліан. 

— А це вже не демон і не ангел. Це — людина. Жива. Вільна. Та, що заслуговує на любов навіть якщо не вірить у неї.

Демониця глянула на нього. 

—Хто ти сказав? Людина?! Ти мабуть жартуєш?Тільки не кажи мені, що ти зібрався помістити наші сутності в людьські тіла, Кіліане! Бо це погана ідея. Їх тіла настільки слабкі, що адаптуватися можна тільки, якщо народитись в ньому.

Кіліан дивився їй прямо в очі, не відводячи погляду. Андаріель зрозуміла, він не жартує. Вона миттєво піднялась і відійшла в бік. Вона повірити не могла, що це все з нею. Народитись в людському тілі, означало забути, хто ти був до цього часу. Увесь, досвід, вміння, пам'ять, все зникне. Доведеться починати знову, а який вибір? Інший шлях, був не краще, безкінечно мандрувати між світами. Втікаючи, доти, доки їх не знайде Люціан. Вперше в житті, Андаріель пізнала, що таке відчай.

Кіліан повільно підвівся, не наближаючись до неї, ніби боявся злякати ще більше. Його голос був спокійний, але в цій тиші він звучав майже боляче чесно:

— Я знаю, що це означає, Андаріель. Знати — і все одно пропонувати. Я бачив, як архангели втрачали пам’ять і як демони сходили з розуму від страху забуття. Але людське життя — це не тільки слабкість. Це вибір. Кожного дня. Без наперед визначеної долі.

Вона стисла кулаки так, що кігті вп’ялися в долоні. Полум’я всередині неї металось, не знаходячи виходу.

— Ти просиш мене померти, — глухо сказала вона. — Бо те, що ти називаєш народженням, для мене смерть.