Розділ І. ПОКАРАННЯ

Починався звичайний буденний ритм. Вона вже зібралась на аудієнцію до її господаря. Настрій був так собі, передчуття покарання за невиконаний наказ, душило її з середини. Її господар був безжальний. Уявити собі було важко, що чекає на неї, за те, що вона відпустила без дозволу душу того молодого хлопця.  

— Навіщо тільки його пожаліла, сама не розумію? — Тихо збираючись думала про себе Андаріель. 

— От що я в ньому тільки знайшла. Невже  те світло, що прокинулось в ньому, було випадковим? 

Вона обдумуючи свій вчинок, продовжувала застібати лати. За дверима її кімнати почувся голос:

— Його Гріховність, вже чекає на тебе Андаріель! Швидше, бо отримаєш ще одне покарання! 

Андаріель закотивши очі, намагаючись стримати свій гнів, спокійно відповіла:

— Я закінчила, вже йду!

Відчинивши двері, вона  привіталась з Азраелем. Він відповівши, супроводжував її на аудієнцію до господаря, який вже дочекатись не міг, щоб покарати порушницю. 

Посеред великої зали на величезному троні,  оздобленому людськими черепами та кістками сидів він.  Одягнувши людській образ, як костюм для прийомів. Андаріель обережно увійшла, склонившись, чекала коли він заговорить. 

Люциан дивився на неї й спокійно обдумував рішення для покарання.  Вона підняла очі на нього і тремтячим голосом промовила: 

—  Смиренно чекаю на моє покарання, мій господарю. 

Люціан глянув на неї і знайшовся гучним, хриплим сміхом. Трохи пізніше, заспокоївшись продовжив:

 — Смиренно чекаєш, Андаріель, кому ти зараз брешеш? Забула хто перед тобою?! Ти може й чекаєш, але я можу присягнути найтемнішими кутками  пекла, що точно не смиренно. От що мені з тобою робити?! Ти втомила навіть короля пекла. Сорокове покарання і це тільки за один цикл. Як ти це робиш? Я вже втомився вигадувати, як тебе покарати!  

Андаріель обережно промовила:  

— То може, цього разу обійдемось без покарання. Люціан  подивився на неї з під брів, додавши:

— Оце вже ні! Підеш до адових печер, прибирати за адськими псами. Може хоч це тебе зробить покірною.

Андаріель сказилась, але робити було нічого.  Або виконувати покарання, або на цикл у адську пустелю. А це було ще гірше. Вона вклонилась і вийшла.

   Печери адових псарень були місцем, де навіть демони не охоче затримувались. Запах сірки, гнилі плоті та відлуння нескінченного скавчання створювали атмосферу, що точила душу. Андаріель йшла мовчки, чоботи з лязгом відлунювали по кам’яному проходу.

— Пси вже чекають.

Кинув їй на ходу Азраель, з ледь помітною ноткою співчуття, яке давно зотліло в ньому.

— Знаю, — коротко відповіла вона.

Її тіло рухалось механічно, як у солдата, звиклого до бою. Але всередині, там горіло інше полум’я. Не пекельне. Світло тїєї самої душі, яку вона відпустила. Її серце — те, що не мало більше битися, раптом оживало у спогадах.

«Він подивився на мене не зі страхом, а з розумінням. Людське світло в очах смертного — хто б міг подумати, що це залишить слід...»

Андаріель ступила у велику залу, де між чорними скелями повзали пси. Вони були не з плоті, а з тіні. Зі зліпків болю, жаху й ненависті. Вони гарчали, але відступали, відчувши силу її аури.

«Що зі мною?» — подумала вона. Я мала б боятись. А натомість, я хочу бачити знову світло.

Зненацька десь глибоко в печерах ворухнулося щось більше за псів. Потойбічне, вкрите шипами, кістяними ланцюгами й іменами, які не варто вимовляти.

Андаріель спинилась. Не зі страху — з передчуття. Бо щось у цьому просторі змінилось. І вона відчула це, як відчуваєш зміну вітру перед бурею.

— Ти вже не тільки слуга Пекла, Андаріель, — шепотіло щось у тиші. Ти стала… мостом.

Вона підвела голову. Очі горіли. Вогнем, але вже не тим, що лишає попіл. А тим, що народжує полум’я нового світу.