Глава 3

Софія ще кілька секунд дивилася на повідомлення Василя.

Поговоримо, коли зрозумієш, кого захищаєш.

Ніби це вона привела до чужого будинку людей, готових увірватися всередину. Ніби це вона погрожувала й піднімала руку на рідну людину.

— Не видаляй, — сказав Богдан. — Повідомлення може знадобитися.

— Як доказ?

— Якщо доведеться доводити, що загроза існувала не лише в нашій уяві.

Софія зробила знімок екрана й поклала телефон у сумку.

— Хоча Василь скаже, що нічим не погрожував.

— Саме це він і скаже, — погодилася Дарина. — Тому краще зберігати все.

Вона підхопила меншу валізу, перш ніж Софія встигла заперечити.

— Ходімо. Якщо залишимо тебе стояти тут, Богдан до вечора складатиме перелік правил безпеки.

— Правила їй однаково доведеться знати.

— Але не всі одразу.

Дарина рушила до сходів. Богдан узяв велику валізу й пішов слідом. Софії залишилося тільки підняти сумку та йти за ними.

На другому поверсі тягнувся довгий коридор із високими вікнами. Денне світло лягало на підлогу широкими смугами, у яких кружляв пил. Блакитні знаки захисту тут майже не з’являлися, і будинок здавався звичайним — старим, просторим і надто порожнім для двох людей.

На стінах висіли родинні світлини. На одній Богдан був ще підлітком, а Дарина — дівчинкою з двома нерівними косами. Позаду них стояв високий темноволосий чоловік, поклавши руки дітям на плечі.

Софія мимоволі сповільнила крок.

— Це наш батько, — сказала Дарина, помітивши її погляд. — Леонід.

— Ви схожі на нього.

— Богдан більше. Я, за словами дідуся, схожа на маму.

Поряд висів портрет молодої жінки зі світлим волоссям і спокійною усмішкою. Вона тримала на руках зовсім маленького Богдана.

— Анна? — здогадалася Софія.

Дарина кивнула.

— Вона була цілителькою. Померла, коли народжувала мене.

Софія не одразу знайшла, що відповісти.

— Мені шкода.

— Мені було б легше сумувати за людиною, яку я пам’ятаю. Але я знаю її лише з батькових розповідей.

Богдан мовчки відвів погляд від портрета. Йому на час смерті матері було лише два роки. Напевно, його спогадів теж майже не залишилося.

Дарина відчинила двері наприкінці коридору.

— Це твоя кімната.

Усередині стояли широке ліжко, шафа, письмовий стіл і невелике крісло біля вікна. На світло-зеленому покривалі лежала складена ковдра. Вікно виходило не на містечко, а в сад за будинком.

— Ванна кімната навпроти, — продовжила Дарина. — Моя кімната за стіною. Якщо щось знадобиться, постукай або поклич систему.

Богдан поставив валізу біля шафи.

— Вікно відчиняється, але захисне поле залишається. Не намагайся виставляти крізь нього руки чи предмети.

— А що станеться?

— Система попередить тебе.

— А якщо не послухаю?

— Вікно зачиниться.

Дарина сперлася плечем об одвірок.

— Бачиш? Навіть наш захист спочатку просить чемно.

— Спочатку? — перепитала Софія.

— Не лякай гостю, — сказав Богдан.

— Це ти щойно заборонив їй висовувати руки у вікно.

Попри втому, Софія усміхнулася. Лише на мить, але Дарина це помітила.

— Розташовуйся, — сказала вона вже м’якше. — За пів години будемо вечеряти.

— Я не хочу вас обтяжувати.

— Ти їси щось особливе? Маєш алергію?

— Ні.

— Отже, не обтяжуєш. Їжу все одно замовляємо на двох, замовимо на трьох.

— Доставники не заходять на територію, — додав Богдан. — Залишають замовлення в зовнішньому відсіку. Система перевіряє його, а тоді ми забираємо з внутрішнього боку.

— Я чула, що до вас узагалі ніхто не приходить.

— Так і є, — відповіла Дарина. — Але їсти самі чутки ще не навчилися.

Коли вони вийшли, Софія зачинила двері й притулилася до них спиною.

Лише тепер, залишившись сама, вона дозволила собі видихнути.

Щока ще боліла. На зап’ястку проступали червоні сліди від Василевих пальців. Власне відображення в дзеркалі над столом здавалося чужим: скуйовджене волосся, бліде обличчя, припухлість від удару.

Уранці вона збиралася просто поїхати. Не знала куди надовго, але була впевнена, що будь-яке місце краще за дім, у якому кожна розмова закінчувалася звинуваченнями некромантів.

Тепер вона перебувала саме в їхньому будинку.

Софія відкрила велику валізу. Зверху лежав мамин темно-зелений шалик. Вона обережно взяла його й притиснула до обличчя. Запах Уляни майже зник, залишився тільки слабкий аромат трав, якими мама перекладала речі в шафі.

Защипало в очах.

— От би ти сказала, що мені робити, — прошепотіла Софія.

Відповіді, звісно, не було.

Вона поклала шалик на ліжко й почала розбирати речі. Сукні та сорочки повісила в шафу, книжки склала на столі, біля ліжка поставила невелику світлину матері. З меншої валізи дістала взуття й коробку з прикрасами.

Софія відкрила її й насупилася.

Срібного браслета не було.

Вона перебрала сережки, ланцюжки й шпильки, потім перевірила бокову кишеню валізи. Порожньо.

Браслет подарувала мама на двадцятиріччя. Софія носила його майже щодня, але після смерті Уляни сховала, бо не могла дивитися на нього без сліз. Уранці вона точно діставала його з шухляди. Пам’ятала, як поклала футляр у бокову кишеню великої валізи, щоб не загубити серед інших речей.

Можливо, він випав, коли валіза перекинулася на дорозі.

Або Василь устиг забрати його, поки тягнув речі до пагорба.

Навіщо йому старий браслет?

Софія ще раз обшукала обидві валізи, але нічого не знайшла. Вона вже хотіла покликати Дарину, коли телефон знову завібрував.

Цього разу писав батько.

Софіє, повертайся додому. Ми все обговоримо.

Жодного запитання, чи не болить їй. Жодного слова про те, що зробив Василь.

Софія набрала відповідь:

Ти знаєш, що він мене вдарив?

Повідомлення було прочитане майже одразу. Батько довго нічого не писав. Потім на екрані з’явилося:

Василь не мав так чинити. Але ти теж його спровокувала. Повертайся, поки не стало гірше.