Глава 2

Софія не знала, куди подіти погляд.

Дарина стояла на верхній сходинці, схрестивши руки на грудях, і чекала на відповідь. Її темна аура не змінилася, лише сріблясті нитки почали рухатися швидше. Чи то від напруження, чи то від цікавості — Софія ще не вміла розрізняти відтінки незнайомого дару.

— Це була не моя ідея, — нарешті сказала вона.

— Я чула.

Виходить, не тільки Богдан знав про ганебний задум Василя. Софія торкнулася гарячої щоки й одразу опустила руку.

— Я відмовилася.

— Це я теж чула.

Дарина спустилася на одну сходинку. Її обличчя залишалося серйозним, але в голосі з’явилася суха насмішка:

— Твій брат помилився двічі. Вирішив, що я кинуся дружити з першою незнайомкою, яка прийде з валізами, а Богдан утратить голову від першої дівчини, яку побачить біля воріт.

— Дарино, — застережливо промовив Богдан.

— Що? Вона знає, що він сказав. Ми знаємо, що він сказав. Удавати, ніби найгіршої частини розмови не було, безглуздо.

Софія знову відчула, як палає обличчя.

— Мені дуже прикро.

— За слова брата вибачатися має брат, — відказала Дарина. — Не ти.

Вона поглянула на Софіїну щоку, і насмішка зникла.

— Треба прикласти холодне.

— Усе гаразд.

— Ні, не гаразд. Але синець ми хоча б можемо зменшити. Заходь.

Дарина відступила від дверей, звільняючи прохід. Софія нахилилася до ручок обох валіз. Пальці на правій руці погано слухалися після Василевої хватки, а велика валіза зачепилася колесом за край сходинки.

— Давай хоч одну, — сказав Богдан.

Цього разу він не простягнув руки й не спробував забрати речі. Просто чекав.

Софія вагалася лише мить, а тоді відпустила ручку великої валізи.

— Тільки обережно. Там мамині речі.

— Добре.

Богдан підняв валізу так легко, наче вона була порожня. Софія взяла меншу й рушила слідом за Дариною.

Усередині будинок зовсім не нагадував місце, яке описували в містечку пошепки. У просторому передпокої не було ні кісток, ні чорних свічок, ні знаків для виклику мертвих. На світлих стінах висіли краєвиди, під високим вікном стояла дерев’яна лава з кількома подушками, а на підлозі лежав потертий килим. Лише тонкі металеві смуги вздовж дверей і блакитні символи, які зрідка спалахували на них, нагадували про захист.

Будинок був не моторошним. Він був надто тихим.

— Постав поки тут, — сказала Дарина братові, вказавши на місце біля сходів. — Спочатку лід.

— Я принесу.

Богдан зник у бічному коридорі. Дарина жестом запросила Софію до вітальні.

— Сідай.

Софія обрала край найближчого крісла. Дарина сіла навпроти. Кілька секунд вони мовчки розглядали одна одну.

— Ти справді бачиш аури? — запитала Дарина.

Софія кивнула.

— І що бачиш довкола мене?

Запитання прозвучало прямо, без страху. Люди рідко питали її про це. Більшість або вимагала сказати, чи добра перед нею людина, або боялася, що Софія побачить усі їхні таємниці.

— Темну ауру зі сріблястими нитками. Вона схожа на світло на чорній воді.

— Темну, — повторила Дарина. — Містечку це сподобалося б.

— Колір не означає, що ти зла.

— А ти можеш побачити, чи я винна в їхніх нещастях?

— Ні. Аура показує дар, його силу, іноді стан людини. Не думки й не вчинки.

— Тоді чому ти сперечалася з братом? Ти ж не знаєш, чи ми невинні.

— Не знаю, — чесно відповіла Софія. — Але й він не знає, що ви винні. Не можна вбивати людей лише тому, що їхній дар рідкісний і всіх лякає.

Дарина трохи нахилила голову. Її погляд залишався настороженим, проте сріблясті нитки в аурі сповільнилися.

— Принаймні ти не намагаєшся сказати саме те, що ми хочемо почути.

Богдан повернувся з невеликим пакетом, обгорнутим тканиною, і простягнув його Софії.

— Приклади до щоки.

Холод одразу притупив біль.

— Дякую.

Богдан не сів. Він став біля вікна, звідки було видно ворота й частину дороги за огорожею.

— Василь може повернутися? — запитала Дарина.

— Може, — сказала Софія. — Але не думаю, що сам.

— Хто мав прийти з ним?

— Він не назвав імен.

— Ти чула щось раніше? Розмови, плани, хоча б згадки?

Софія заперечно похитала головою.

— Батько й Василь часто замовкали, коли я заходила до кімнати. Останнім часом вони говорили лише про вас. Про те, що після маминої смерті нещасть стало більше. Я думала, це просто слова.

— А тепер? — спитав Богдан.

Вона подивилася на валізи, що залишилися в передпокої.

— А тепер Василь привів мене сюди, щоб я допомогла вам відчинити ворота. Отже, це вже не просто слова.

— Твій батько знав? — Дарина не відводила від неї погляду.

— Не знаю. Він поділяє думку Василя, але про сьогоднішній задум я від нього не чула.

Софія хотіла додати, що Максим не дозволив би синові її вдарити. Та слова так і не зірвалися з язика. Ще вранці вона сказала б це впевнено. Тепер не знала, що зробить батько, якщо доведеться обирати між нею та переконаннями, за які тримався після смерті дружини.

— Ви знали мою маму? — запитала вона.

Богдан обернувся від вікна.

— Уляну Гайворонську?

— Так.

— Ні. Бачили її в містечку, але особисто не знали.

— Ви не маєте стосунку до її смерті?

Дарина різко випросталася. Темна аура довкола неї здригнулася, наче від пориву вітру.

— Не маємо.

— Дарино, — тихо сказав Богдан.

— Вона запитала — я відповіла.

Софія міцніше притиснула холодний пакет до щоки.

— Я мала це почути від вас.

— А тепер повіриш? — запитала Дарина.

— Не знаю, — зізналася Софія. — Але я не бачу причини вважати вас винними лише тому, що так каже Василь.

Дарина мовчала довше, ніж раніше.

— Чесна відповідь, — нарешті промовила вона. — Неприємна, але чесна.

— Нам усім доведеться звикати до неприємної чесності, — сказав Богдан. — Якщо Софія залишиться.

— Якщо? — перепитала вона.

— Рішення твоє. Ми не утримуватимемо тебе. Але поки не з’ясуємо, хто мав прийти сюди разом із Василем, спускатися в містечко небезпечно.