Глава 1

Коліщатко великої валізи вкотре застрягло між каменями, і Софія ледве втримала ручку. Вона сердито смикнула її на себе. Валіза підстрибнула, перекинулася набік і мало не потягла за собою меншу, яку дівчина тримала другою рукою.

Чудовий початок нового життя.

Якщо вона взагалі встигне його почати.

Софія озирнулася на батьківський будинок. Звідси було видно лише край даху, але їй однаково здавалося, ніби Максим стоїть біля вікна й мовчки спостерігає за її втечею. Від цієї думки крокувати стало важче.

Рік тому в тому будинку ще жила мама. Уляна могла вислухати, заспокоїти батька, зупинити Василя, коли той надто захоплювався власною правотою. Після її смерті вони наче втратили не лише дружину й матір, а й здатність чути одне одного.

Максим і Василь дедалі частіше говорили про двох некромантів із найвищого пагорба. Спочатку пошепки, потім — упевнено й голосно. Кожне нове нещастя ставало для них доказом вини Богдана й Дарини. Те, що доказів насправді не було, їх не турбувало.

Софія бачила аури, як і мама. Вона знала: незрозумілий або рідкісний дар не робить людину злочинцем. Але пояснити це тим, хто не бачив магії й водночас був переконаний, що знає про неї все, виявилося неможливо.

Дівчина поправила ремінець сумки на плечі й знову потягла валізи до дороги.

— Далеко зібралася?

Вона завмерла.

Василь вийшов із-за рогу сусіднього будинку. Старший брат не виглядав здивованим. Отже, чекав на неї.

— Достатньо далеко, — відповіла Софія. — Відійди.

— Спочатку ти дещо зробиш.

— Ні.

Вона спробувала обійти його, але Василь схопив ручку великої валізи.

— Ти навіть не знаєш, про що я хочу попросити.

— Після ваших із татом розмов мені неважко здогадатися.

Обличчя брата напружилося.

— Тато розуміє, яка небезпека нависла над містечком.

— Тато вірить, що Богдан і Дарина винні. Це не одне й те саме.

— Мама померла через них.

Софія так міцно стиснула ручку меншої валізи, що пальці заболіли.

— Мама померла. Але ти не маєш доказів, що вони до цього причетні.

— Тобі потрібні ще докази? Озирнися! Скільки всього сталося за останній рік?

— Нещастя траплялися й раніше.

— Не такі.

Василь рвучко потягнув її валізу в протилежний бік.

— Ходімо.

— Куди?

Він поглянув на пагорб, над яким здіймався темний дах великого будинку.

Софія похолола.

— Ти збожеволів.

— Я все продумав.

— Віддай валізу.

— Іди за мною — і віддам.

Василь рушив до стежки, що вела вгору. Софія могла випустити ручку й залишити йому частину своїх речей. Могла закричати. Та перехожі вже почали озиратися, і в їхніх поглядах вона бачила не готовність допомогти, а цікавість. Дехто знав Василя й схвально кивав йому при зустрічі. Особливо відтоді, як він почав уголос говорити те, що інші досі обговорювали лише на кухнях.

Софія пішла слідом, тягнучи меншу валізу.

Що вище вони піднімалися, то рідше траплялися будинки. Кам’яна дорога звузилася до стежки, а довкола залишилися лише дерева й високі трави. На самій вершині стояв дім некромантів — надто великий для двох мешканців і надто добре захищений, щоб хтось міг увійти без дозволу.

Високі ворота були зачинені. Уздовж огорожі ледь помітно мерехтіло блакитне світло. Софія не бачила в ньому живої аури — лише чула рівний гул прихованих пристроїв. Технічна система й магія спліталися тут так щільно, що відокремити одне від одного було неможливо.

Василь міцніше стиснув ручку її валізи.

— Ти попросиш прихистку.

— Що?

— Скажеш, що посварилася з нами й тобі нікуди йти. Це майже правда. Валізи в тебе вже є.

Софія зупинилася.

— І що далі?

— Дарина твоя ровесниця. Подружишся з нею. Вона сидить у цьому будинку роками, тож зрадіє першій людині, яка не тікатиме від неї. Дізнаєшся, як вони відчиняють ворота і вимикають захист.

— А потім?

Василь подивився на неї так, наче відповідь була очевидною.

— У потрібний момент впустиш нас.

— Кого — «нас»?

— Тобі не потрібно знати імен.

— Зате мені потрібно знати, що ви зробите, коли ввійдете.

Він промовчав.

Цього вистачило.

— Я не буду втиратися до них у довіру, щоб відчинити вам ворота! — Софія відчула, як тремтить її голос, але не відвела погляду. — Не хочу бути співучасницею вбивства.

— Ніхто не казав про вбивство.

— Тоді навіщо приховувати, хто прийде? Навіщо вам проникати в будинок потай?

Василь зробив крок до неї.

— Вони некроманти. Через них люди помирають.

— Це ви так вирішили.

— Усі це знають!

— Усі повторюють одне за одним. Це не доказ.

— Ти бачила їхні аури?

— Ні.

— Отже, не можеш стверджувати, що вони невинні.

— А ти не можеш стверджувати, що винні.

На мить вони завмерли один навпроти одного. Василь першим відвів погляд і кивнув у бік будинку.

— Якщо Дарина не допоможе отримати доступ, займешся Богданом.

Софія не одразу зрозуміла, що він має на увазі.

— Що означає «займешся»?

— Йому двадцять п’ять, тобі двадцять три. Зроби так, щоб він тобою зацікавився. А якщо знадобиться — закохай у себе.

Вона дивилася на брата, не впізнаючи його.

— Ти хочеш, щоб я вдавала почуття до чоловіка, якого ви збираєтеся вбити?

— Я хочу, щоб ти допомогла врятувати містечко.

— Ні. Ти хочеш використати мене.

— Якщо не підеш, вони вб’ють тебе!

— Хто — вони? Ті люди, чиїх імен мені «не потрібно знати»?

Василь простягнув руку до сестри, але вона відступила.

— Віддай валізу. Я виїду й нікому нічого не розповім.

— Тепер пізно.

— Для чого пізно? Для того, щоб не стати такою, як ти?

Удар був різким і несподіваним.

Софія похитнулася. Щока спалахнула болем, менша валіза впала на землю. Кілька секунд вона лише дивилася на Василя. Він ніколи раніше її не бив. Міг сперечатися, кричати, грюкати дверима, але не бити.

Мабуть, щось відбилося на її обличчі, бо брат на мить розгубився.