.

Світ заполонили сніжинки. Білі, легкі, пухнасті вони неспішно кружляли у витонченому танку, рівномірно вкриваючи будинки, дерева, машини, пішоходів та землю. А також старе кладовище і чорний надгробок, перед яким стояв чоловік з непокритою головою. Кремезна статура в темній куртці, джинсах та зимових кросівках виглядала в цьому тихому місці загублено-самотньою. Чоловік зітхнув, провів рукою по короткому рудому волоссю струшуючи сніг, підняв вгору погляд карих очей, наче намагався роздивитися щось важливе за білою пеленою. На його не дуже виразному, проте досить пропорційному обличчі лежала печатка тихого суму.  

–Мені тебе не вистачає…Твоєї віри у краще, твоїх химерних казок…– нарешті мовив чоловік, поклав дві білі троянди на надгробок з портретом старенької бабусі та накинувши капюшон почимчикував на вихід з кладовища. Світ навколо вирував сніжинками, розчинявся у білому танку сотень тисяч кристаликів, що неслися суцільним саваном обіцяючи природі тихий зимовий сон.

Артем пройшов кладовище й попрямував тихим пустим парком задумливо споглядаючи, як реальність звично відступає, заворожена споконвічним вальсом холодної чистоти. Скільки він бачив таких снігопадів? Сотні? Тисячі? Наче ж давно не дитина, вік невпинно наближається до четвертого десятку, і прожиті роки мали привчити до усіх явищ природи. І майже впоралися з тим завданням, але іноді в душі чомусь раптом прокидався ностальгічно-романтичний йолоп. Як оце зараз. Варто йти додому, приготувати собі щось на вечерю, нагодувати кота, а він плететься вулицею зі швидкістю примороженого слимака. Милується першим снігом, сяйвом встановленої ілюмінації, що з кожним роком все вигадливіша, й все глибше занурюється у спогади… У ті часи коли жива-здорова бабуся регулярно сварила його за непокриту голову, мокрі ноги, забутий вдома шарф… А який там шарф, коли в голові перше кохання, в планах побачення, розваги з друзями, між якими ще треба якось втулити навчання й обов’язкове підкорення світу. Пам'ять Артема мимоволі розгортала яскраві картини минулого. Університет, пари, вечірки, жарти, відверті дурощі і давнє знайомство з однією синьоокою красунею.

Він не був старанним студентом, так, середнячок, що не мав довгих «хвостів», а кожну сесію проходив квест на вигадливість під батогом ліні та страху засмутити рідних. Але Артем з дитинства непогано метикував (ото б зараз повеселилася молодь, побачивши його друковані шостим шрифтом «шпори», або зменшені до мікроскопічних розмірів ксерокопії конспектів) і непогано розбирався в комп’ютерах, що в 2002 році було дуже непоганим надбанням. Саме знання комп’ютерів і допомогло йому познайомитися з Віолетою. Він вже давно заглядався на синьооку красуню однокурсницю, а тут така можливість – опинився поряд в бібліотеці тоді, коли вона з сумнівним успіхом намагалася виконати лабораторну роботу з інформатики. Запропонував допомогу, допоміг (лицар!), познайомився (її звали, як його бабусю!), а потім галантно провів до гуртожитку (кого там цікавило, що в нього ще дві пари! Прогулятися кілька кілометрів містом пішки, то ж шикарна ідея!) В той день саме пішов перший сніг і великі лапаті сніжинки кружляли й опускалися на хвилясте каштанове волосся красуні, що чимчикувала поряд.

–Артеме, дививсь, білка! Он поскакала по гілці! Дивись, яка симпатяга. А яка кумедна. Ой, здається вона на нас свариться, – веселилася дівчина дорогою, а він милувався її синіми очима, пухлими губами, присипаним сніжинками волоссям. А потім хмари прорізав сонячний промінь і заграв тисячами  зблисків на тих сніжинках, надавши Віолеті вигляду казкової принцеси. Такою він її і запам’ятав на все життя. В ореолі світла і снігу… І байдуже, що потім були інші снігопади та інші прогулянки, інші емоції і жінки, випадкові зв’язки та невдалий шлюб, пам'ять вперто асоціювала  перший сніг та  початки новорічних свят з Віолетою. Наче й не кохання всього життя, але, але… Може мав би він дружину, дітей, натовп галасливої рідні та лантух кредитів і побутових проблем, як більшість його друзів, то й не було б в голові місця ностальгії... А може річ в тому, що на носі Різдво, а вдома чекає лише кіт.

Додому Артем доплівся у стані близькому до бурульки, проте Бегемот, на щастя, не вмів висловлювати своє обурення словами. Втім, він і без слів непогано обходився. Невдоволена чорна морда, покусування та заганяння кігтів у всі необережні частини тіла господаря непогано пояснювали, що кіт думає про пізню вечерю та чиїсь там прогулянки морозної пори року. 

Насипати їсти пухнастому нахабі, приготувати вечерю собі, відкрити пиво, увімкнути ноутбук. Звичний розпорядок, от тільки погляд раз за разом повертався до вікна, спостерігаючи за танком сніжинок у світлі ліхтарів. Сьогодні було Різдво, нехай і не те, яке Артем вважав святом. Власне він і те, звичне, що позначене в календарі 6 січня, після смерті бабусі сприймав виключно, як додатковий вихідний. А це, нововведене, 25 грудня, взагалі не вважав святом. Що новий рік за китайським календарем, що Різдво за католицьким – одна дурня. Все святкувати – здоров’я не вистачить. Та й компанії підходящої немає. Мати в Італії, спочатку поїхала на заробітки, а зараз вже й чоловіка собі там знайшла, батько десь завіявся ще років тридцять тому, бабуся померла... А друзі обзавелися родинами і чорта з два їх тепер витягнеш десь погудіти. Жінки, діти, собаки, тещі… Втім їх можна зрозуміти, він сам таким був ще рік тому, доки дружина не покинула його заради «більш перспективного» суперника. Так, Артем далеко не олігарх, звичайний фінансист середньої руки, але ж на хліб з маслом вистачає, житло і машина є. Невже мірило щастя то мішок діамантів та шафа хутра? Виявилося, що для когось так… Ті кляті діамантові сережки, що йому дружина самовдоволено продемонструвала під час виїзду, полишили суперечливе враження. Як не намагався, Артем так і не міг зрозуміти, чим ті камінці заслужили стільки захоплення.