Розділ 6

«Правда не завжди зручна. Але без неї немає справедливості» — Джордж Орвелл

РОЗДІЛ 6: Вона не повинна була дізнатися.

Світло сірого ранку ледь пробивалося крізь брудні жалюзі таємної квартири на околиці міста. У повітрі пахнуло дешевим тютюном і міцною кавою. За столом сиділи троє. Один із них нервово гортав стрічку новин у телефоні, другий втомлено пив міцну каву з паперового стаканчика, а ще один, що сидів на підвіконні, похмуро дивився крізь шпарку жалюзі на вулицю.

— Ну що там? — тихо запитав той, що з кавою, порушивши тишу. — Джеймс все ще рве й метає?

— Гірше, — буркнув чоловік із телефоном, не відриваючи погляду від екрана. — Він розлючений через те, що ми влаштували стрілянину в Korean Air. Наказав сидіти тихо й не висовуватися. Але якщо цей кореєць чи його люди почнуть щось рознюхувати, нам усім кінець. Бос дав нам рівно місяць, щоб зачистити всі хвости, поки документи не лягли на стіл великим босам у Сеулі.

Той що сидів на підвіконні, різко обернувся від вікна, сплюнувши на підлогу:

— Там же вся схема нашого наркотрафіку з Нью-Йорка в Корею і назад! Якщо корейці чи поліція побачать ці накладні на вантажі — усій нашій авіамережі кінець. Джеймса просто знищать, а нас закопають першими.

Чоловік із кавою важко зітхнув і сперся ліктями на стіл:

— Та хто ж знав, що ця дівчина-перекладачка виявиться такою дурною? Навіщо було стрибати під кулю? Ми мали просто  прибрати хлопця. Навіщо ти взагалі спустив гачок? — він із докором глянув на того, що сидів із телефоном.

— Вона сама підвернулася! — огризнувся той. — Тепер маємо те, що маємо. Головне, що папка вже у Джеймса.

Тим часом за сотні миль від брудної схованки на околиці міста, у самому серці ділового Манхеттену, панувала зовсім інша атмосфера.

Джеймс сидів у своєму кабінеті на останньому поверсі хмарочоса. Офіс вражав агресивною, майже королівською розкішшю. Стіни золотого кольору м'яко відбивали приглушене світло, створюючи ілюзію, ніби сама кімната випромінює багатство. На підлозі лежав білий мармур, який виблискує і переливається під кожним кроком. Величезні панорамні вікна з видом на ранквоий мегаполіс були завішені темно-синьою тканиною з важкого оксамиту, яка повністю ізолювала господаря кабінету від зовнішнього світу. Сам Джеймс сидів у чорному шкіряному кріслі, відкинувшись на високу спинку. Його обличчя залишалося в тіні, але пальці, що повільно барабанили по підлокітнику, видавали внутрішню напругу. На столі перед ним лежала та сама зловісна папка з документами «Korean Air» — папери, що коштували мільйони доларів і вже забрали кілька життів.

Він підніс до губ склянку з віскі, спостерігаючи, як лід тане й б'ється об кришталь. Дзвінка з Сеула все не було. Після стрілянини минув уже тиждень, через цих придурків уся робота стала. Він зробив ковток. Обпікаючий алкоголь трохи вгамував внутрішню лють, але думки продовжували  крутитися навколо однієї цифри — суми, яку він втрачав кожну хвилину цього клятого простою.

Телефон задзвенів. Джеймс глянув на екран — це був Тхе О, саме той, на кого він чекав. Один із найвпливовіших наркобаронів Сеула, який тримав під кулаком весь тіньовий ринок столиці. Для решти світу він залишався респектабельним бізнесменом, але Джеймс добре знав: за цим спокійним голосом ховається людина, здатна знищити будь-кого за найменшу помилку. Він швидко підняв слухавку:
— Привіт, Джеймсе. Як справи? Уже владнали ситуацію?

— Так, усе під контролем, — трохи знервовано відповів той.
— Готовий повернутися до роботи?
—  Звісно, можна починати вже завтра. Товар готовий до перевезення.
— Коли документи будуть у нас?
— Через три тижні, коли все остаточно вляжеться. Тоді я зможу їх передати.
— Добре. Мін Су якого ви не змогли прибрати і та постраждала не будуть, нам заважати?

— Ні... — задумливо відповів Джеймс і поспішно додав: — Ми знаємо, що Мін Су та його люди полетіли. Наші агенти бачили, як вони сідали на приватний літак до Сеула.

— Сподіваюся, — недовірливо відповів Тхе О. — І не робіть більше необдуманих кроків, бо це може дуже погано вплинути на ваше подальше існування. Якщо через три тижні цієї папки не буде у мене на столі, розмова буде геть іншою.

Дзвінок заверишвся і Джеймс, швидко набрав своїх підлеглих.

— Що ви робите? — навіть не привітавшись, різко запитав Джеймс.
Коул, який саме гортав новини в телефоні, затамував подих, щойно побачив ім'я на екрані. Бос не виходив на зв'язок уже кілька днів, і цей дзвінок не обіцяв нічого хорошого.
— Шефе… — проковтнувши клубок у горлі, витиснув із себе Коул і почав заїкатися: — Ми якраз… Ми якраз думаємо...
— Не треба думати, треба робити! — обірвав його Джеймс, і в його голосі вперше чітко відчулася тривога. — Ви впевнені, що Мін Су не в Нью-Йорку? Мені дзвонили з Сеула. Завтра знову відновляться авіаперевезення. Я збрехав, що ви бачили, як він і його люди сідали на літак. Розберіться з цим, щоб не було несподіванок! — і він різко кинув слухавку.

— Трясця! — вигукнув Коул і щосили стукнув по столу.

— Що таке? — запитав Ліам, який саме сидів на підвіконні.

— Говори як є, — Бред підвівся зі стільця, уважно дивлячись на бліде обличчя Коула.

-Завтра відновиться робота, нам треба перевірити чи Мін Су залишив Нью Йорк.

— Тоді треба дізнатися, в якому готелі вони зупинялися, і навідатися туди, — запропонував Бред, переглянувшись із Ліамом.

— Ось цим і займетеся, — відрізав Коул, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Ранок для Кіари почався неймовірно добре. Після тієї особливої ночі з Мін Су вона почувалася піднесеною та абсолютно щасливою. Усі страхи й тривоги останніх днів розчинилися, а сили наче подвоїлися. Вона відчувала такий потужний приплив енергії, ніби була здатна звернути гори, і навіть лікарняні стіни навколо більше не здавалися такими гнітучими.

Вона стояла біля вікна, розглядала норіге й згадувала моменти вчорашньої ночі. Раптом у палату зайшов Роберт. Кіара здригнулася й поспіхом сховала амулет у кишеню.