Розділ 5

«Саме в найтемніші моменти ми повинні зосередитися, щоб побачити світло» — Аристотель.

РОЗДІЛ 5

Крізь темряву

У палаті панувала тиша, яку лише зрідка порушував приглушений звук медичних моніторів.

На високому ліжку, майже повністю накрита білим простирадлом, лежала Кіара. Вона здавалася такою маленькою і крихкою під ковдрою. До її тонких зап’ястків тягнулися гнучкі трубки від крапельниць, а обличчя закривала прозора киснева маска, яка з кожним її слабким видихом вкривалася дрібним конденсатом.

Роберт, не гаючи часу, швидко підійшов до неї, взяв за руку й почав говорити:

— Я тут, чуєш? Ти маєш боротися. Ми стільки всього пройшли разом, і це — лише чергове випробування.

Він на мить замовк, намагаючись стримати хвилювання.

— Ти сильна, Кіаро. Сильніша, ніж сама думаєш. Пам’ятаєш, що ти казала мені тоді, у горах? Що найтемніша ніч завжди перед світанком. Так от, зараз саме ця ніч.

Невдовзі до палати зайшов Мін Су.

Він зупинився біля ліжка й кілька секунд просто дивився на Кіару.

— Вибач мені, Кіаро… — тихо, майже пошепки промовив він, і його голос помітно здригнувся. — Будь ласка, пробач мені. Це я мав бути на твоєму місці. Якщо ти хоч трохи чуєш мене крізь цей туман… благаю, тримайся. Я знайду тих, хто це зробив. Я все виправлю. Тільки живи.

Минуло ще кілька хвилин. Софі, Лео та Со Йон зрозуміли, що сьогодні вони вже нічим не зможуть допомогти Кіарі. Після короткої розмови вони вирішили поїхати додому, щоб трохи відпочити.

Мін Су та Роберт залишилися чекати.

Вони сиділи на холодних лікарняних стільцях навпроти дверей реанімації, майже не розмовляючи.

Мін Су заговорив першим, порушивши важку тишу, яка вже кілька панувала годин. Він підняв голову й подивився на Роберта, чиє обличчя від утоми й розпачу здавалося майже порцеляновим.

— Ти гарно тримаєшся — тихо сказав Мін Су, і його голос глухо відбився від лікарняних стін. — Хоча я знаю, що тобі зараз найважче.

Роберт не поворухнувся, продовжуючи дивитися в одну точку на підлозі. Його кулаки були міцно стиснуті.

— Ми з нею близнюки— ледь чутно відповів Роберт, і в його голосі прорізався глибокий біль. — Ми ділили одне серцебиття ще до того, як народилися. Я не просто тримаюся... я відчуваю, як усередині мене все ніби німіє від того, що їй там, за цими дверима, погано.

— Якою вона була тоді? Коли була маленькую?

— Вона була невгамовною, — тихо, майже пошепки почав Роберт. — Поки я сидів із книжками чи будував щось із конструктора, Кіара вже вигадувала чергову авантюру. Знаєш, у дитинстві ми мали власну мову. Ну, як це часто буває у близнюків. Ми могли просто дивитися одне на одного й сміятися, а батьки не розуміли, що відбувається. Нам не потрібні були слова, щоб домовитися про чергову втечу на задній двір.

— Пам'ятаю, коли нам було років по шість, я сильно захворів. Мене закрили в окремій кімнаті, щоб Кіара не заразилася. Так вона притягла свою ковдру, лягла прямо під моїми дверима на підлозі й відмовилася йти в ліжко. Вона кричала через замкову щілину: «Робі, я тут, я заберу половину твоєї гарячки, тільки не бійся». І зараз... зараз мені здається, що вона знову намагається забрати весь біль собі.

Ми просто не вміємо існувати окремо. Розумієш, продовжив Роберт.

У неї ж, крім мене, більше нікого немає. І в мене крім неї — теж. Наших батьків давно не стало, вони загинули, коли нам було по 10 років.

Мін Су відчув, як клубок підкотився до горла.Почувши про втрату батьків, він до кінця усвідомив усю глибину розпачу Роберта. Кожне слово брата Кіари б'ючою хвилею посилювало його власну провину.

Він зітхнув і похитав головою.

— Але знаєш... Кіара неймовірно сильна. Вона виросла такою завдяки тобі, бо знала, що не одна в цьому світі.

Ніч минула непомітно, залишивши після себе лише втому й важку тишу.За вікнами лікарні почало світати. Перші промені ранкового сонця повільно ковзнули скляними вікнами, освітлюючи холодний коридор.

Роберт так і не зрушив із місця. Мін Су сидів поруч, майже не зімкнувши очей.

Новий день настав, але для них нічого не змінилося. Кіара все ще залишалася за дверима реанімації. Коли сонце остаточно залило коридор блідим ранковим світлом, Роберт уперше за багато годин поворухнувся. Його суглоби хруснули, а обличчя здавалося сірим від утоми.

— Я... мені треба випити чогось гарячого, — глухо промовив Роберт.
— Внизу мав би бути автомат. Тобі взяти щось?
— Чорну, без цукру, — тихо відгукнувся Мін Су.
Коли Роберт пішов за кавою, затишшя в коридорі раптово й безповоротно скінчилося. Лікарня, яка досі здавалася вимерлою, миттєво ожила й запрацювала на повну потужність.
Раптом двері реанімації відчинилися. Він миттєво підвівся. Назустріч йому вийшов лікар. На його обличчі вже не було тієї напруженості.
— Ви родич Кіари? — запитав він.
Мін Су на мить завмер.
— Ні… Але я поруч із нею. Як вона?
Лікар уважно подивився на нього.
— Вона прийшла до тями.
Мін Су ніби перестав дихати.
— Що?.. — ледь чутно перепитав він.
— Кіара прокинулася кілька хвилин тому, але її стан усе, ще залишається важким, але вона при свідомості. Це дуже хороший знак.
— Я можу її побачити? — запитав він.
— Зараз ні. Медсестри ще проводять необхідні процедури. Але якщо її стан залишатиметься стабільним, ми дозволимо відвідування трохи пізніше. Роберт повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках дві паперові склянки з кавою, від яких ішла пара. Побачивши Мін Су,який  непорушно стояв біля дверей реанімації, він миттєво напружився.

— Мін Су? Що сталося? — стривожено запитав Роберт, опускаючи погляд на зачинені двері. — Лікар виходив?

Мін Су повільно повернувся до нього. На його обличчі вперше за ці довгі години з'явилася слабка, але щира усмішка.

— Вона прокинулася, Роберте. Кіара прийшла до тями.