Розділ 4

«Життя — те, що ми вже розуміємо. Смерть — загадка.»

— Вероніка Рот.

Розділ 4:На межі життя і смерті.

Бойже, як же пече… як болить..

Кіара навіть не зрозуміла спочатку, що сталося, що той глухий «ляп»— то звук кулі, яка вп'ялася в її власне тіло. Просто раптом забракло повітря, а підлога підкосилася, сильно вдаривши по колінах. Світ закрутився, звуки паніки стали якимись ватними і далекими. Лише гаряча, рідина з неймовірною швидкістю полилася крізь пальці, фарбуючи сорочку в страшний, темно червоний колір.

— Кіа... чуєш?! Дивись на мене! Не смій вирубатися! — цей голос.

Мін Су?

Він кричав. Вперше в житті цей залізнично-спокійний чоловік просто орав від жаху. Його пальці намертво вчепилися в її плече, намагаючись затиснути рану, з якої текла кров. Його обличчя... воно було зовсім близько, біле як стіна, а в очах — така дика, звіряча лють, що Кіарі на мить стало страшніше від нього, ніж від тих трьох із автоматами.

А тупіт важких  черевиків, пролунав уже зовсім поряд.

— Шукайте папку, кричав один з нападників, куди вона поділася?! Перевертайте столи! — цей хрипкий баритон нападника знову різанув по вухах.

Кіара сіпнулася, хотіла сказати Мін Су, що треба тікати, але з рота вилетіло тільки якесь жалюгідне, булькаюче хрипіння. Свідомість почала стрімко згортатися в чорну цятку.

Остання, що вона запам’ятала перед тим, як остаточно провалитися в темряву — це те, що Мін Су міцно тримає її на руках і кудись біжить.

Тим часом чоловіки, які вистрелили в Кіару, все-таки знайшли те, за чим прийшли.

— Вона тут, вона тут, я її бачу! — закричав один із них, витягаючи документи з-під завалів розкиданих стільців.

— Забирай і погнали. Бо зараз патруль приїде.

Схопивши папку, вони з усієї сили рвонули до виходу. За секунду в коридорі затих тупіт їхніх кроків, а десь на вулиці з вереском рушила з місця машина. Нападники зникли, залишивши після себе лише розгромлений зал.

Натовп тиснув з усіх боків, заважаючи зробити бодай крок. Кіара на руках ставала дедалі важчою, а її пальці вже зовсім знесилилися й зісковзнули з його плеча. Мін Су відчував, як паніка перекриває горло, намагаючись очима знайти сестру.

— Дідько...Вона ж мала бути десь тут, сиділа поруч, буквально за секунду до того, як усе вибухнуло цим чортовим хаосом.

—Со Йоон! Со Йоон! – голосно волав він.

— Мін Су! Я тут! — нарешті пробився крізь крики знайомий голос.

— Боже... Мін Су, що з нею?! — вона підскочила ближче, хапаючи брата за лікоть, бо його руки були зайняті. — Терміново треба до лікарні!

— Вони підбігли до виходу і побачили тіла охоронців які були розкидані по коридору.

— Стійте, куди ви її несете, крикнула Софі.

— Вона поранена! У неї стріляли! — вигукнув Мін Су, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

Софі на мить застигла, її очі округлилися від жаху, коли вона побачила кров на сорочці Кіари. Проте вона швидко опанувала себе, заступивши їм дорогу.

— Не смійте виносити її через головний вхід! — різко наказала вона, хапаючи Мін Су за рукав і вказуючи на сірі стальні двері.

Мін Су міцніше схопив Кіару, намагаючись не зважати на те, як швидко її кров просочує його одяг, і кинувся за Софі. Вони влетіли в сірі стальні двері й майже покотилися вниз по сходах.

Поки вони перестрибували через сходинки, Со Йон на ходу витягла телефон і набрала Лео. Глухий гудок обірвався швидкою відповіддю.

— Лео, задній вихід! Підганяй тачку прямо зараз! — крикнула вона в трубку, задихаючись від бігу. — у нас поранена дівчина!

Вони вискочили з офісу якраз у ту мить, коли з-за рогу з диким вереском гуми вилетіла машина. Лео вгатив по гальмах так, що авто хитнулося і зупинилося в кількох сантиметрах від них.Всі швидко сіли в машину і поїхали.

— Лео! — вигукнула Со Йон, охоплена хвилюванням. — Швидше, до лікарні!

Софі та Мінсу сиділи на задньому сидінні тримаючи Кіару на руках намагаючись зупинити кров.

— Тільки не вмирай... Будь ласка, Кіа, тримайся, — шепотів він, і цей благальний шепіт зовсім не в’язався з його зазвичай незворушним образом. — Чуєш мене? Ми вже їдемо. Ти сильна, ти впораєшся.

Машину кидало на поворотах, Лео тиснув на газ, ігноруючи червоні сигнали світлофорів. Час перетворився на густу, нескінченну субстанцію.

Кожна секунда зволікання могла коштувати Кіарі життя. Нападники отримали те, що хотіли — папку з документами тепер не повернути, але зараз це не мало жодного значення. Головне — довезти її живою.

— Ще дві хвилини! —сказала Со Йон. Попереду нарешті замиготіли неонові вогні з написом «Швидка допомога. Приймальне відділення»

Вискочивши з машини вони, почали, ще кричати на дворі, у нас поранена людина, у нас поранена людина, будь -ласка ДОПОМОЖІТЬ!!!

 — Лікарі швидко відреагували - на крики і примчали з

приймального відділення разом із ношами.

Вони за лічені секунди оцінили ситуацію, обережно переклали поранену та кинулися до операційної.

-Мін Су мчав поруч з лікарями тримаючи Кіару за руку, він настільки сильно хвилювався, що в нього підкошувались ноги, але він не відпускав її долоню ні на мить. Серце шалено калатало в грудях, а в голові пульсувала лише одна думка: «Тільки живи». Коли двері операційної з гуркотом зачинилися перед його обличчям, Мін Су безсило опустився на холодну підлогу коридору, і закричав…Я ВАС, ЗНАЙДУ, ЧОРТОВІ ПАДЛЮКИ, ВИ ЗАПЛАТИТЕ ЗА ВСЕ, ЩО НАРОБИЛИ!

 Його голос, сповнений відчаю та люті, луною розлігся по порожньому білому коридору лікарні. Мін Су стиснув кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців, а сльози безсилля нарешті хлинули з очей, змішуючись із брудом та кров'ю на його обличчі. Тепер у його житті залишилося лише дві мети: щоб Кіара вижила і щоб ті, хто це скоїв, відповіли за кожну краплю її крові.

В цей момент до нього підбігла Со Йон і присіла поруч.