Дарума (5)

На ранок я прокинулася від шуму. Міра бігала по квартирі і гукала:

- Ну ж бо, Пухлик, ну ж бо! Лови!

Я вдяглася і виглянула у вітальню. Дівчинка гралася з котом, кидаючи йому маленькі шматочки паперу, а той, як завзятий мисливець, ловив їх на льоту.

- Світлано, привіт! - закричала дівчинка, побачивши мене. - Ми з котиком граємося у сніжинки, я кидаю, а він ловить! А ви вже встали? Я нове ім'я придумала - Пухлик, як у "Ґравіті Фолз"! Дуже люблю цей мультик. Мейбл суперова! А ми поїдемо сьогодні на ялинку! Там буде весело! Я там фотки зроблю, і ми викладемо в Інстаграм, щоб усі заздрили! Ви ж з нами їдете, правда? Тато обіцяв!

- Так, так, - посміхнулася я. Почула брязкіт на кухні і поспішила туди.

Максим робив каву навпомацки. Це було неймовірно. Його рухи були плавними і обережними, руками він обмацував кожен дюйм простору, щоб знайти те, що потрібно. Я згадала, як його руки пестили мене вночі, і почервоніла.

- Привіт, - сказав він, - цукру так і не знайшов.

- Привіт, - прошепотіла я і потягнулась до полички над головою.

Максим безпомилково обняв мене за талію і поцілував у губи.

- Привіт, - сказав тихо, -  Зіронько.

Що це зі мною? Цей чужий чоловік став таким близьким? Я допустила його за паркан? Послухала себе і вирішила: ні. Просто випадкова зустріч за дивних обставин. Наступить завтрашній день без нього - і все минеться. Я так подумала, і серце защеміло.

Ми поснідали. Максим і Міра пішли додому переодягтися і взяти ще якісь речі.

А я сиділа одна у квартирі, яка раптом опустіла без них. Поряд крутився Павучок (ні, Пухлик!) і лапкою перекидав імпровізовані паперові "сніжинки".

Я почала вдягатися на прогулянку. І на мене знову накотилася хвиля паніки. Я не зможу бути надворі майже весь день. Взувала чоботи, одягала куртку, шапку, шукала ключі, а у самої в голові стукотіло: не-змо-жу, не-змо-жу…

Раптом моя рука намацала в сумці якийсь незнайомий предмет. О, та це ж Дарума!  Очі ляльки були білими, я забула вчора загадати бажання. Подумавши трохи, знайшла чорний фломастер і намалювала ляльці одне око. Забажала, щоб у мене все вийшло. А от що це "все" - якось було мені незрозумілим. Все та й все!

Біля під'їзду мене чекали Максим, Міра і таксі.

- Ой, яка ти гарна, Світлано! - зарепетувала Міра, побачивши мене, кинулася до мене і обняла, наче сто років не бачилися. Потім по діловому доповіла Максимові. - Вона з розпущеним волоссям, губи нафарбовані. Куртка червона, джинси чорні, чоботи чорні. Все, поїхали!

Ми з Максимом розсміялися, і всі сіли в машину. Я зловила себе на тому, що забула злякатися вулиці. Та хай, потім злякаюся.

У таксі пахло хвоєю, по радіо співали щедрика, а за вікнами пролітали святково вбрані вулиці міста.

Міра щебетала про все, що бачила, розповідала татові. Аж таксист заслухався.  Коли ми виходили з машини, він сказав мені: "У вас дуже мила донька". І я чомусь не заперечила.

На центральній площі було гамірно. Міра взяла мене за руку, бо ми домовилися, що я наглядаю за нею. А я взяла Максима під лікоть. Але він якось ненав'язливо опустив руку і намацав мою. Так і ходили ми троє, взявшись за руки. І я зовсім не боялася. Бо навколо були люди, і поряд зі мною були люди, і зникло якесь тремтіння всередині, наче, нарешті, лопнула натягнута струна.  Але натомість з'явилося щось інше в душі, спокій, радість, очікування чогось незвичайного.

І ялинка на центральній площі стояла гарна, висока, прикрашена червоними та золотими кульками, довгими миготливими гірляндами, над нею сяяла восьмикутна зірка, схожа на розу вітрів. Біля ялинки стояв вертеп. Фігури Ісуса, Матері Божої, святого Йосипа, пастухів, царів, ангелів та колядників були, як живі. Різдвяна зірка сяяла і сліпила очі. Я аж захлиналася, розповідаючи Максимові про всю цю красу. Сьогодні цю місію доручили мені, бо Міра була дуже зайнята. Вона фотографувалася з Санта Клаусом і ельфами у справжніх величезних санях.

Збоку розташувалося ярмаркове містечко, до якого вели чотири святково прикрашені арки, з чотирма люстрами у центрі кожної. Там ми купили чотири червоні шапочки з дзвіночком на кінчику кожної (нам і Пухлику), цукрової вати для Міри, дві новорічні кулі з оленями всередині (якщо потрусиш - на оленів сипле снігом), гарячий глінтвейн Максимові й мені, знову цукрової вати для Міри…

Все навколо горіло, блищало, світилося і мигтіло різнокольоровими вогнями. Була похмура погода, трошки сипало снігом, і по-казковому красива площа здавалася мені якимось чарівним королівством, де я була принцесою. Мій принц тупцяв поряд, посьорбуючи глінтвейн з паперового кухлика, на його капелюх нападав сніг і він, високий, у довгому пальті та своїх темних окулярах здавався мені опудалом з червоним носом.

Я пирснула.

- Що смішного ти побачила, Зіронько? - спитав він.

Я розказала йому про свої веселі асоціації, і ми всі троє почали сміятися, безперестанку придумуючи все нові і нові прізвиська для Максима.

Вдосхочу погулявши біля ялинки і нафотографувавшись, ми пройшли трошки далі, там, де радісні вигуки дітей були найгучніші. Тут була резиденція Санта Клауса, льодова ковзанка, велика снігова гірка та різноманітні атракціони. Гучно звучали новорічні пісні та мелодії, навколо сяяли тисячі різнокольорових ліхтариків. До нас підстрибнув новорічний ельф і обсипав конфеті. Очі у Міри сяяли таким захватом, що я ні на хвилинку не пошкодувала, що поїхала з ними "на ялинку".