Дарума (3)

- Слухаю вас, - він відповів одразу, наче чекав на тому боці на мій дзвінок.

- Добрий вечір, - чемно привіталась я. - З прийдешніми новорічним святом вас, пане Максиме!

- Дякую, навзаєм, - якось невпевнено відповів він приємним баритоном.

Мабуть, було щось у моєму голосі таке, що змушувало насторожитися. Я продовжила:

- Ви знаєте, пане Максиме, я із задоволенням прочитала вашу статтю в журналі е-е-е-е… - я перевернула журнал на першу сторінку. - В журналі "Василина". Чудова, просто неймовірно талановита й захоплива стаття! Ваші поради навіть надихнули мене на написання листа Санта Клаусу! А ви не знаєте, де він живе? А я знаю! У Фінляндії, за Полярним колом у власному селі в Рованіємі!

- З ким я розмовляю? - спитав пан Василенко. - З вами все добре?

- Зі мною все прекрасно! - скрикнула я, відчуваючи, як істеричні нотки пробиваються в моєму голосі. - Я, правда, ще не бачила новорічної ялинки у центрі міста. Вона ж гарна, правда?

- Так, але…

- Та це неважливо. Я подзвонила вам сказати, що у вашій неймовірно талановитій статті, сповненій новорічної атмосфери й фантазії, немає підказок для тих, хто не знає, що попросити у Санта Клауса. Ось ви, пане Максиме, вже написали листа Санті?

- Так.

- О, так ви, мабуть, професіонал у каліграфії?! І статті пишете, і вірші пишете, і лист Санті написали! - мене заносило все більше, і я не могла зупинитися. - Проте каліграфія зараз не в моді! Всі на ноутбуках все пишуть. Напевно, і у вас є чудовий ноутбук, - просторікувала я в шаленому ритмі. - І про що ж ви просили у Санти, пане Максиме, написавши чудовий лист Санті на своєму комп'ютері? Чи це великий секрет?

- Ні, це не секрет. Я просив повернути мені зір.

Я захлинулася черговою саркастичною фразою, яка вже лізла з мого рота. І вимкнула телефон.

Трясця! Дідько! Чорт, чорт, чорт! Який грандіозний, немислимий сором! "Встидоба!", - сказала б моя бабуся. Дурепа, ой, дурепа! Так зганьбитися! 

Так, але ця людина мене зовсім не знає, я не представилась. Можна малодушно зробити вигляд, що дзвінка не було, і жити далі. Але ж він був!

Чорт забирай, я верзла казна-що чоловікові, про якого нічого не знаю. А все тому, що боюся сама себе, своїх дій, боюсь порушити отой світик, який створила собі, шкаралупу, яка огорнула мене, і через яку я не бажаю прокльовувати вихід. Я зла на "зовнішні подразники", як по-науковому каже мій психолог. І цим подразником, останньою краплею сьогодні стала стаття пана Максима. Та я ладна була прибити його за те, що слова, які він написав, хочуть зруйнувати мій добротний паркан від світу!

Я походила по кімнаті, заспокоюючись.

Раптом задзвонив телефон. Мелодія з улюбленого фільму, встановлена рингтоном, здавалася тепер не милою, а дражливою і тривожною, бо дзвонив пан Максим. Я запам'ятала номер. "Треба вибачатися. Нікуди не подінешся. Якщо не зроблю цього, сама себе не поважатиму!", - подумала я приречено і натиснула зелену кнопку.

- Не від'єднуйтеся, будь ласка, - зразу ж почула я стривожений голос пана Максима, - я хочу з вами поговорити.

Я мовчала, важко дихала, бо забило подих так, як під час панічної атаки. Ще не вистачало зомліти просто тут, у власній вітальні! Сіла на диван і намагалася розслабитися.

- Я чую, як ви дихаєте, а отже, слухаєте. Я пробив ваш номер у Вайбері і побачив, що ви зареєстровані там як Зіронька. Зіронько, мені здається, що у вас щось сталося, тому я хочу вам допомогти. Агов! Ви там?

- Так, - від мого хрипкого голосу, здається, почав тріскатися екран смартфона.

- Як щодо того, щоб зустрітися? Ви в якому районі міста мешкаєте? Я приїду, - промовив чоловік.

- Вибачте мені, - пробелькотіла  я, зовсім не розуміючи, що він зараз сказав, бо думка про те, що обов'язково треба в нього вибачитися, зайняла весь мій мозок. - Пане Максиме, я не хотіла вас образити. Так вийшло. Це все прийдешній Новий рік. І настрій… новорічний…

- Агов, Зіронько! Можете продиктувати мені вашу адресу? - не слухав моїх вибачень чоловік.

Про адресу я почула, і, не усвідомивши до кінця навіщо, по інерції назвала вулицю, будинок, квартиру. Все ще задихалася, але стало краще, коли вибачилася. "Молодець, - сказала мені підсвідомість, - цукерки на столі у вазі, заслужила!".

- Я зараз буду! - почула я голос пана Максима, мов крізь вату, і зазвучали гудки відбою.

Все, я вибачилась! Це головне. Моя совість спокійна. Я приходила до тями і поступово згадувала, що говорив пан Максим...

Божечку, він говорив щось про те, що приїде! І я наче дала йому свою адресу! О ні! Ні-ні-ні!

Я почала бігати по вітальні й придумувати, як краще спровадити його геть, якщо він приїде. Викликати поліцію? Сама запросила. Точніше, не відмовила. Не відкрити двері? Можна. Мене немає вдома! Господи, але я ж є!

"Як дитина, чесне слово", - подумала я. - Я у хатці!".

І тут зателенькав двірний дзвінок.

Як, уже? Так швидко? Та ні, ще й десяти хвилин не минуло. Не міг він так швидко приїхати. Мабуть, сусідка.

Тітка Марина з квартири навпроти часто забігала до мене, щоб я розібралась в її телефоні: "Знову я, Світланко, щось не те натиснула, допоможи, бо показує якісь картинки, а мені треба у Телеграм зайти, з сином поспілкуватися". Син жив у іншому місті. І я, впевнена, що це сусідка, відчинила вхідні двері...