"Охрана, отмєна..." (4)

Ліхтарик освітив порожню протяжність темного довгого коридору, мазнув по стелі й підлозі. Нікого не було видно. З відчинених дверей її кімнати линуло світло від свічки, яку вона так і не погасила, йдучи в вітальню. Прямокутник світла вихоплював килимок під дверима і протилежну стіну, на якій висіла якась картина.

«Як так? Секунду тому тут хтось ходив!" – дівчина навіть відчула залишки диму від свічки, яку, певно, хтось щойно проносив коридором, і в світлі ліхтарика легкі завитки диму і справді вказували на те, що вона ще не зовсім втратила розум...

Дора підійшла до дверей Олега з Мариною і стиха постукала. Ось зараз, ось саме в цю хвилину їй страшенно хотілося, побачити хоч кого-небудь! Хай вона буде нав’язливою, некультурною, панікеркою, але її мозок вимагав присутності будь-кого, хто міг би якщо не заспокоїти, то хоча б допомогти зрозуміти дивні речі, які коїлися навколо.

За дверима була тиша. Дора постукала голосно й настирливо, вибиваючи кулаком набат. Ніхто не відгукнувся. Тоді вона крутонула ручку в дверях, з усіх сил молячись, щоб вони не були замкнені зсередини.

І вони не були замкнені. Відчинилися легко й без скрипу. В кімнаті було темно, певно Олег з Мариною вже поснули, хоча вона так стукала в двері, що й мертвого можна було розбудити.

Дора ступила за поріг і посвітила ліхтариком. Кімната була порожня. В сенсі - абсолютно порожня. Тут не було ні меблів, ні люстри, ні штор на вікнах. Ні-чо-го! В Дори забило дух, серце затремтіло, як у загнаного зайця, вона помітила, що телефон у її руках тремтить, пальці ослабли, і вона випустила його з рук разом із «Географією», яку, виявляється, увесь цей час притискала до себе. З глухим стуком книга та мобільний телефон упали на підлогу. Смартфон упав невдало, ліхтариком донизу, і Дора злякалася ще сильніше, бо стало так темно, як в глуху беззоряну ніч. Дівчина кинулася на підлогу й почала мацати руками шорсткі половиці, покриті пилом, якимсь брудом і піском. Натикалася на книгу, відштовхувала її, знову водила руками в пітьмі...

Нарешті пальці намацали гладенький прямокутник. Екран та ліхтарик вимкнулися і не хотіли вмикатися, кнопки збоку смартфона ковзали під тремтячими пальцями дівчини, і вона все не могла їх натиснути. «Ну, ну, - шепотіла вона собі, - вмикайся, зараза!». Врешті-решт екран спалахнув блакитним сяйвом, Дора в паніці вистрибнула в коридор і захряснула за собою двері. Важко дихаючи і затискаючи в руці мобільник, як рятівний якір, вона кинулася до своєї кімнати і завмерла на другому крокові.

З вітальні, яку вона щойно залишила і де нікого, абсолютно нікого не було, чулися голоси. Сміялася Оля, щось відповідав Славко. Дора полегшено зітхнула. Забувши увімкнути ліхтарик, побігла до сходів.

- Не знаю, чи вийде, - говорила Оля. – Треба чекати.

- Не дуже віриться, але будемо сподіватися на краще, - відповів Славко.

- А я вірю! Я буду тут, аж поки вона не повернеться! Я кохаю Дору, – раптом почула дівчина голос Артема.

- Вже давно треба спати, - з натяком сказала Оля.

- Так, іди вже, - підтакнув Славко.

Ах, невже Артем сказав, що кохає її? Дора зупинилась на сходах, аби вгамувати свої почуття. Артем кохає її! А вона й не знала! Чому він не сказав цього увечері?! Чому мовчав?!

Дівчина притьмома кинулася по темних сходах, аби зупинити хлопця, який збирався йти до себе, на горище, в «обсерваторію». Вона теж піде з ним! Краще бути разом із Артемом, аніж тут, у цьому незнайомому місці, повному дивних речей і подій!

Дора збігла зі сходів і закричала:

- Артеме, зачекай, я теж піду з тобою!

Вітальня була порожня. Ні Славка, ні Олі, ні Артема! Все так же блимала свічка на столі, і дівчина, схопившись за голову, перестрашено закричала:

- Агов! І де ж ви всі? Вирішили розіграти мене? Досить, я вже достатньо налякана! Артеме, де ти?!

Їй відповіла тиша. На другому поверсі знову щось зашаруділо, почулося тихе: «Ти назвав мене Лєна, а я не Лєна, я Яна, отмєна охрана...»...

Дора в паніці рвонула до вхідних дверей, які, як і раніше, були закриті на клямку, рвонула шпінгалет у сторону й вискочила надвір.

Холодний нічний вітер обвіяв її розпашіле обличчя. Було досить світло, бо повний місяць кидав проміння, осяваючи все навколо. Вікна в особняку були темними, лише на першому поверсі в вітальні блимала свічка. Кімнати на другому поверсі, де її поселили зранку (як давно це було!), вікнами виходили на інший бік, тому Дорі не було видно, чи там ще горить її свічка. Зате не горищі, в «обсерваторії», було світло. Дорі навіть здалося, що якийсь силует стоїть біля скляної стіни, рухається, знову завмирає. Артем! Він точно там! Можливо, всі вони там, сидять, заливаючись сміхом, весело обговорюють, як класно вони розіграли Дору, яка вона смішна у своїй біганині поверхами...

Дерева поруч шуміли тихо й приглушено, на траві біля стежини вогка від роси трава виблискувала в місячному сяйві. Дора обійшла особняк і підійшла до витої залізної драбини, що вела на дах.

Дівчина почала підійматися хиткими сходами, телефон заважав, тому вона запхала його в кишеню піжами. На даху біля маленьких дверей до горища вона зупинилась, відсапуючись. Світло за склом горіло яскраво й привітно. Дора вирішила не стукати, одразу ж рвонула двері на себе.

Їй в обличчя полетіло щось чорне, безформне, ковзнуло по щоці й рвонуло в небо. Вона рефлекторно прикрила обличчя руками й заплющила очі, щоб захиститися від нападника. А коли розплющила їх, то побачила за дверцятами «обсерваторії» темінь. Над головою сполошено кружляв кажан, зляканий не менше, аніж сама Дора.