"Охрана, отмєна..." (3)

Було вже досить пізно, далеко за опівніч, коли всі порозбрідалися по своїх кімнатах. У будинку не було електрики, тому кожному Славко роздав по свічці, наказавши бути обережними, щоб не накоїти пожежі.

Дора піднялася на другий поверх разом з Олегом та Мариною, кімната яких була поряд із її кімнатою. Славко та Оля облаштувалися на першому поверсі у вітальні, а Артем піднявся на горище будинку витими залізними сходами. Виявляється, там, під куполом, який здавався Дорі обсерваторією, теж була кімната. Вони вдень всі разом залазили туди, щоб подивитися на це диво архітектури. Просто на підлозі лежав матрац, на якому можна було спати, стояв столик і стілець, але не було звичних зручностей, тому до туалету треба було знову спускатися сходами. Але увесь купол був засклений! І вдень горище була світле-пресвітле, а вночі, якби скло було достатньо чисте, можна було б лежати й дивитися на зорі.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Дора передовсім полізла в Телеграм. Інтернет був жахливий. Повідомлення для Світлани, в якому Дора хвалилася тим, що їде з Артемом за місто, залишалося не переглянутим і без відповіді. Переодягнувшись до сну в піжаму та зробивши всі необхідні процедури у ванній кімнаті, Дора, нарешті, вляглася в ліжко. Постільна білизна була трохи вогкувата, очевидно, відсиріла, бо в домі давно не топилося. Але вже кілька днів стояла спекотна погода, тому в самому особняку не було холодно.

Хвилювання протягом дня збурило Дорині думки. Вона згадувала Артема, такого ідеального у всьому, що б він не робив сьогодні, нових знайомих, думала про привида і знову перестрибувала до Артема. Може, варто було б погодитися, і зараз вони б лежали поряд, голова до голови, і він цілував би її і...

Дора почула скрип за стіною і приглушені повискування, крики та стогони... Це, очевидно, Олег з Мариною, нарешті, добралися до ліжка. Дівчина почервоніла й глянула на свічку, яка блимала м’яким вогником на тумбочці. Треба випити снодійне й заснути.

Дівчина ступила на підлогу босою ногою і засичала. Та була холодна, як лід. Здавалося, ступила на крижану поверхню. Швиденько підбігла до вішака біля дверей і схопила свій рюкзак, в якому були ліки. Вже повертаючись до ліжка, вона раптом помітила м’яке світло, що линуло з-під дверей. Неначе хтось ішов коридором, несучи в руках свічку. «Може, Славко чи Оля?» - подумала Дора, застрибуючи в ліжко з рюкзаком у руках. Світіння ставало все яскравішим. Поскрипувало ліжко за стіною в закоханої парочки, і це трохи заспокоювало дівчину - поряд люди. «І чому я так злякалася?" – думала Дора, пильно дивлячись на світло, що линуло з-під дверей.

Ручка дверей почала повільно провертатися.

- Х-хто там? – спитала дівчина тихо й перелякано.

Але звук її голосу трохи збадьорив дівчину, вона гукнула гучніше:

- Агов, Славку, це ти?!

За дверима мовчали. Ручка покрутилася ще кілька разів і завмерла.

«Добре, що я замкнулася», - подумала дівчина. Ключ стирчав з цього боку, і хто б не був за дверима, відімкнути двері він би не зміг.

Але це нервувало! Дівчина зрозуміла, що повинна вияснити, хто стоїть за дверима, бо трястися всю ніч, як осиковий лист, від невідомості вона не хотіла. Тому, схопивши перше, що потрапило під руку, а це була велика й товста книга «Географія народів світу», яка стояла на полиці поряд і яку дівчина запримітила ще вдень, Дора навшпиньках підкралася до дверей, миттєво крутонула ключ і відкрила двері.

Коридор був темний і порожній. Світло зникло! Це було так несподівано, що дівчина оторопіла. Чорнота дверного отвору трохи лякала, але вогник її свічки, що стояла на тумбочці, мигнувши від різкого поруху дверей, знову вирівнявся і осяяв частину коридору навпроти. Порожньо.

Що за чортівня? Виглянувши в коридор, дівчина подивилася праворуч, ліворуч – скрізь було темно. Правда на сходах вгадувались якісь відблиски світла, мабуть, з першого поверху, де у вітальні були Славко та Оля. «Може, піти до них, запитати, чи не вони підходили до дверей?» - майнула в Дори думка. А якщо ні? Якщо вони ні сном ні духом не знають про це? Подивляться, як на несповна розуму. «Ну й нехай, - подумала дівчина. - Зате я спатиму спокійно».

Слід сказати, що Дора була сміливою дівчиною, це в школі вона була розмазнею і скромницею, а зараз її характер набув твердості та впевненості. Життя навчило дівчину постояти за себе, бо коли ти вчишся в колективі, де двадцять п’ять хлопців і три дівчини (а саме таким був склад її групи в політехнічному інституті), то мусиш навчитися і влучно відповідати на дурні й масні жарти, і відштовхнути нав’язливого кавалера, і втерти носа там, де, як усім здавалося, дівчина не впорається.

Ось і зараз, схопивши свій телефон, Дора увімкнула в ньому ліхтарик, затиснула в іншій руці важку «Географію» і повільно пішла коридором до сходів, маючи намір спуститись у вітальню і все вияснити.

Половиці тихенько поскрипували під її ногами. Проходячи повз кімнату своїх сусідів, вона знову почула скрип ліжка і притишені стогони: Олег з Мариною явно нічого не чули й не бачили.

Обережно спустившись по сходах на перший поверх, Дора побачила одиноку свічку, що миготіла на столі у вітальні. Світло від неї вихоплювало диван, який стояв поряд, акуратно застелений цупким рядном-гобеленом. Посвітивши ліхтариком навколо, Дора зрозуміла, що вітальня порожня. Славка та Олі тут не було.

«Можливо, вони вийшли на вулицю, подихати свіжим повітрям, чи ще для чогось», - почала міркувати дівчина, направляючись до вхідних дверей. Але все було не так, як вона думала.