"Охрана, отмєна..." (2)

Увечері Дора довго ходила навколо телефону, наважувалася, нервувала, лаяла себе за сором’язливість і несміливість. Їй двадцять чотири роки, а вона соромиться, як якесь сопливе дівчисько! Накрутивши себе лайливими словами в свою адресу, дівчина схопила телефон і подзвонила.

Артем відгукнувся одразу, сказав, що чекав на дзвінок і запросив завтра увечері сходити в кав’ярню на Святошин, в яку вони ще школярами забігали, йдучи до школи. Дора погодилася, а потім ще довго стрибала по квартирі, сповнена бурхливих емоцій, які переповнювали її через край.

Увесь день вона ходила, як в тумані, думки пересипалися мілкими бісеринками в голові, по обіді вона сіла робити макіяж, перебирала свої наряди, які здавалися недостатньо гарними для такої визначної події в її житті. А увечері стояла о сьомій, як і домовлялися з Артемом, біля входу в кав’ярню.

Він прийшов з квітами, чмокнув у щічку, і Дора була на сьомому небі від щастя. Ех, шкода, Світлана не знає, зараз подруга поїхала на якусь конференцію в Карпати, там був не дуже гарний зв’язок, дівчина не змогла їй додзвонитися. Надіслала повідомлення в Телеграм, але й досі воно не було переглянуте. Світлана б точно пораділа за Дору.

Коли вони випили кави з якимись чудернацькими смаколиками у вигляді корабликів, поговорили про те-се, Дора трохи розслабилася. Артем залишився таким же дотепником, як і в школі, а ще - галантним кавалером. Дора не знала, як це, коли до тебе залицяється сам Артем Войтенко, а зараз відчула це сповна. Він сипав компліментами, захоплювався її начитаністю, багато жартував.

Потім він запитав у дівчини:

- Як ти ставишся до того, щоб провести разом вихідні?

Дора на мить завмерла. На продовження зустрічей вона, звичайно, таємно сподівалася, але щоб це було так швидко (вихідні починалися завтра!), вона не очікувала.

- Навіть не знаю, - сказала вона повільно, в душі гарячково обмірковуючи всі варіанти, на який день можна перенести запланований на завтра майстер-клас.

- Ми з друзями їдемо завтра на пікнік під Київ, на дачу мого друга. Буде Славко з дівчиною, ще одна пара і ми, якщо ти не заперечуватимеш. Все цілком пристойно, ти не подумай. Ти ж мене знаєш.

Так, Дора справді знала Артема. Того, ще зі школи. Чи змінився він зараз, чи була в нього дівчина (мабуть, ні, бо ж запрошує він її, Дору!), де він зараз живе, - всього цього вона не знала. Але ж це Артем! Той, про якого вона марила багато років, з яким порівнювала всіх своїх залицяльників!

І вона погодилася.

Зранку Артем під’їхав до її під’їзду машиною, і вони разом поїхали за місто.

*

Це був великий старий будинок зі ще радянських дач, у стилі сталінського ампіру, з колонами, двома поверхами й прибудовою на даху у вигляді півкулі, схожої на дах якоїсь обсерваторії. Хазяїн будинку, Славко, зі своєю дівчиною, побачивши їхню машину, вибігли назустріч, весело привіталися, познайомилися з Дорою. Дівчину звали Оля, вона була трошки старша від Дори, працювала в модному салоні перукарем і стилістом. Третя пара гостей під’їхала вже по обіді, це були студенти Олег та Марина, які планували одружитися в наступному місяці. Дорі подобалися нові знайомі, їхня весела й галаслива компанія, невимушена атмосфера...

Але найбільше їй подобався Артем, котрий не відходив від неї ні на крок, торкався руки, часто обіймав за плечі, один раз чмокнув у щічку, але все було пристойно й ненав’язливо. Та й кімнату Дорі виділили окрему, не разом із Артемом, і це її чомусь потішило. Все-таки спати з ним вона поки що не збиралася, які б не були романтичні стосунки, вона не хотіла їх зіпсувати надмірним поспіхом.

Увечері, зібравшись у дворі біля вогнища, вони трохи випила коньяку і почали розмовляти про різні дивні речі, ті, про які завжди починають розмовляти люди, коли втомилися, розслабилися і тягне на щось цікаве й страшне. Коли наступає ніч, завжди неймовірні чи страшні історії починають лоскотати нерви. Це Дора ще пам’ятає з часів шкільних таборів, коли вони у пітьмі, закутавшись у ковдри і тремтячи від солодкого жаху, розповідали одне одному історії про чорну руку, домовину на коліщатках або страшні історії про привидів, мерців і зомбі.

Ось і зараз розмова якось перейшла на привидів.

- У цьому домі відбуваються дивні речі. Схоже, тут живе привид, - сказав Славко, підкидаючи поліно до багаття. - Не знаю, звідки він узявся. Дача не така стара, щоб про неї вже з’явилися якісь страшні легенди.

- Що, справді? – зацікавлено спитала Оля, її очі загорілися. – Я хочу його побачити!

- Не його, а її, - виправив Славко. – Це привид дівчини. Вона іноді ходить коридором на другому поверсі. Там поскрипують половиці. І часто перегорають лампочки.

- Мені страшно, - тремтячим голосом пролебеділа Марина, тулячись до Олега. – Може, ти придумав все це, щоб нас налякати, Славку?

- Навіщо мені вас лякати? – знизав плечима хлопець. – Просто згадав до слова. Привид з’являється рідко. Моя бабуся, коли тут жила, кілька разів згадувала про привида. Але вони мирно вживалися. Пізніше, коли бабця померла, дачу було закинуто. Батьки рідко сюди наїжджають. А я подумав, що це чудова місцина відпочити на вихідних.

- Кицюню, ти будеш зі мною, я точно захищу тебе від привида, - засміявся Олег, пригортаючи Марину до себе й цілуючи в маківку. – Можеш спати спокійно, - і додав грайливо й з натяком. - Хоча не впевнений, що наша ніч буде спокійною.