"Охрана, отмєна..." (1)

- Доброго дня, мене звати Дора, сьогодні я проведу у вас майстер-клас, як робити прикраси з бісеру. Всі ви маєте початкові набори. Ми почнемо з найлегших завдань, які потім будемо ускладнювати. Ви зможете зробити зараз собі маленькі браслетики, - Дора перевела дух і стикнулася з очима хлопчика, який сидів у найдальшому кутку зали, з огидою тримаючи в руці бісерний набір. – А також, кого не цікавлять прикраси, маленьку цікаву іграшку, наприклад, собачку чи котика, або й машинку!

Дора помітила, як полегшено зітхнув хлопчик, і собі полегшено зітхнула в душі. Звичайно, яких хлопчаків цікавлять браслетики? Тваринки чи машинки з бісеру будуть гарною альтернативою для хлопців.

Вона працювала в місцевому будинку творчості й часто виїжджала на майстер-класи в школи, на дні народження та інші свята чи фестивалі. Плетіння бісером не було дуже вже популярним заняттям, але про нього й не забували. Все-таки дрібна моторика рук для дітей була важливою, як не крути. Правда, останнім часом ринок заполонили гуртки складання різноманітних фігурок, замків, літаків, ляльок із леґо та різних конструкторів, але бісер є бісер. Дівчатка точно будуть цим займатися.

Дора ходила між рядами й допомагала дітям нанизувати бісеринки, комусь підказувала, когось хвалила, а сама витала думками в хмарах.

Сьогодні в неї побачення! З хлопцем її мрії, Артемом, з яким вони не бачилися вже досить давно. Ще в школі вона була безнадійно закохана в старшокласника, за яким бігало чимало дівчат. Високий, стрункий, зі стильною зачіскою, великими карими очима, він вже тоді професійно займався плаванням, лускав складнющі задачі з математики, як горіхи, і цитував Василя Симоненка. Це був не хлопець – мрія! Звичайно, він зустрічався з найкрасивішою дівчиною школи, Валькою Одуд, яка зверхньо дивилася на всіх, проходячи коридорами школи під ручку з Артемом. Дора тоді нишком спостерігала за хлопцем і шалено ревнувала, аж до потемніння в очах. Мріяла, марила, фантазувала... Всі її дівочі щоденники та питальники, останні аркуші зошитів з усіх предметів були списані його ініціалами: А.В. – Артем Войтенко.

Потім вона закінчила школу, вступила до політеху, і перша дівчача закоханість відійшла в минуле, але іноді на неї находило. Вона не могла зустрічатися з однокурсниками чи просто хлопцями, які виявляли до неї інтерес, бо одразу ж порівнювала з тим ідеальним образом Артема, який відкарбувався в пам’яті, мабуть, на все життя.

І це вже була біда. Найкраща подруга Світлана постійно казала їй:

- Дорко, або ти викинеш його з голови і почнеш нормально спілкуватися з чоловіками, або так і застигнеш у минулому, мріючи про принца Артема, і тоді не факт, чи вийдеш заміж взагалі.

Не те, щоб Дора ось вкрай уже прагнула вийти заміж, зовсім ні, але всі навколо подруги й знайомі вже мали сім’ю та дітей, деякі встигли розлучитися й одружитися вдруге, а вона все ще «сиділа в дівках», як казала її мама.

І от вчора, їдучи в метро, вона раптом відчула на собі чийсь погляд. Просто фізично відчула. І скажіть після цього, що в житті немає дива! Дівчина мимохіть обернулася і побачила... Артема! Він стояв, прихилившись до дверей метро, там, де пишуть «не притулятися», і дивився просто на неї. А потім кивнув і почав пробиратися крізь натовп. Людей було багато, але він зміг якось протиснутися і, зупинившись поряд, спитав:

- Дорі, це ти? Я дивлюсь, вона чи не вона? Привіт.

- Привіт, - видихнула Дора й почервоніла.

Вона завжди червоніла з будь-якого приводу, була в неї така неприємна властивість, і поробити з собою нічого не могла, проклятий організм не слухався розумних доводів.

- Як ти? – спитав Артем. - Сто років не бачилися.

Справді, після шкільного випускного пройшло вже п’ять років, дівчина закінчила навчання, і, не знайшовши роботи за спеціальністю, тимчасово влаштувалася працювати в місцеву бібліотеку, паралельно вела гуртки в будинку творчості. Почала підробляти майстер-класами з плетіння з бісеру, бо сама дуже любила це заняття. Про це й розповіла вона хлопцеві, збиваючись і раз-по-раз червоніючи.

- А ти як? – спитала вона Артема, підвівши на нього погляд, бо хлопець був вищий від неї майже на голову, а від їхньої останньої зустрічі на випускному здавалося, не тільки ще підріс, але й змужнів, став справжнім красенем-чоловіком.

- Працюю в одній відомій корпорації програмістом, платять чудово, та й став нещодавно співвласником. Потихеньку. А заміж ти не вийшла? – раптом поцікавився Артем.

- Ні, поки що роблю кар’єру, - промовила Дора заготовлену фразу, якою завжди відповідала на такі питання.

- Це добре, - задоволено промовив хлопець.

Чому це було добре, дівчина так і не зрозуміла, бо поїзд метро під’їхав до станції «Нивки», і Артем сказав, що виходить.

- Подзвони мені увечері, виберемося кудись, в кав’ярню зайдемо, поговоримо про минулі літа, - проговорив скоромовкою хлопець, направляючись до виходу, бо поїзд вже гальмував. – У мене той же номер телефону, що й у школі був. Зберігся в тебе?

Дора кивнула на знак згоди, і Артем зник у натовпі людей, що виходили й заходили до поїзда на станції.

Її охопило сум’яття. Вона знала той телефон напам’ять ще зі шкільної парти. Вісім, вісім, два, чотири, тридцять п’ять і сім – таким віршиком завчила дівчина номер хлопця, але так ні разу й не подзвонила. Не було потреби. А зараз є...