Квест (10)

10.

Всі поглянули на пана Василя здивовано й насторожено.

- Але нам треба пройти на місце злочину, в зал, щоб я показав вам, як усе відбувалося, - сказав пан Василь, виходячи за двері.

Можливо, хтось і не хотів із присутніх іти на місце злочину, але всі промовчали і один за одним вийшли з кімнати.

В залі вже було все прибрано після вчорашньої вечірки.

- Я попрошу всіх сісти там, де сиділи вчора, - попросив мольфар Василь.

Всі розсілися по своїх місцях. Валентина скосила оком на місце, де сидів учора Степан, її пересмикнуло. А пан Василь узяв Оксану Василівну за руку і почав говорити:

- Значить, так: всі сиділи на своїх місцях. Вимикають світло. Я тримаю Оксану за руку, - він погладив Оксана Василівні руку, яку тримав у долонях, і вона зашарілася. - Тетяна чекає на світло, сидить непорушно, Гордій вмикає телефон і світить у бік сцени, а Валентина дістає з сумочки... ніж, встає, підходить до Степана зі спини і наносить йому удар в спину. Потім швиденько сідає на місце. Вмикається світло – і от, маємо небіжчика, - закінчив швидко мольфар і вшнипився поглядом у Валентину. Всі присутні теж вражено поглянули на дівчину.

- Що-о-о? – вигукнула Валентина, схопившись на ноги. – Та ви збожеволіли! Не було такого! Та що ж це таке робиться? Приїхала відпочити, а отримала кошмарний так званий "квест" із трупом, та ще й мене звинувачують у цьому всьому! – дівчина аж задихалась від обурення. – Треба було зразу ж здати квиток, коли Назар сказав, що не поїде. А я... – і Валентина розплакалась.

- Ну-ну, ви полегше, - заступився раптом за Валентину Гордій, - ви, пане Василю, не поліція, щоб висувати такі звинувачення!

Він підвівся, взяв дівчину за плечі і всадовив назад за столик, сів поруч на колишнє місце Степана і простягнув Валентині носову хустинку. Вона вдячно кивнула, почала витирати очі.

- Валентина, мені здається, поза підозрою, - сказав Гордій, - бо, признаюсь, я... е-е-е... стежив за нею, - він трохи знітився. 

Всі здивовано подивилися на чоловіка.

- Так, слідкував. Бо вона мені дуже сподобалась. Я хотів познайомитися ближче, і не знав, як. Тому бачив, що до вимкнення світла в її руках телефона не було, а після – сумочка лежала на її колінах, а він був у руках. Це підтверджує те, що в темноті вона шукала мобільний.

Валентина вдячно і вражено подивилася на Гордія і голосно висякалась у носовичок. Була ошелешена трохи зізнанням чоловіка.

- Добре, - погодився пан Василь, - приймемо це як доказ. Тоді це зробила Тетяна! Більше нікому! Вона під час тимчасової пітьми скористалася нагодою і всадила ніж у спину бідного Степана. Пам’ятаєте, Валентина казала, що в той час усі шуміли і шурхотів мікрофон. Але мікрофон не міг шурхотіти! Бо без світла він не працює! Але я знаю, що це було! То шурхотіло Тетянине боа із блискіток, яке було на її шиї минулого вечора. Ви, пані, - повернувся він до Тетяни, - не розрахували лише одне, що від цієї новорічної прикраси буде так багато шуму в такій делікатній справі, як убивство. Та й ви постійно висловлювали підозри всім, звинувачували присутніх, намагаючись вигородити себе.

- Ні! – закричала раптом Тетяна, яка, здавалося, слухала всю тираду мольфара дуже спокійно. – Цього не було! Це вже занадто! Я й мухи в житті не образила! Це я завжди жертва, я постійно неправа, нічого не знаю, нічого не розумію! Я повсякчас погана, недалека, дурна! – жінка вже кричала на весь голос. – Я не можу й слова поганого нікому сказати всупереч! Хіба я, така боягузка і слабачка, могла б зробити таку страшну справу?! Та ніколи! Я вже довгий час не можу послати колишнього чоловіка під три чорти, заборонити набридати мені, хоча ми давно розійшлися, а він труїть мені життя й досі! Та я ж...

Тетяна гірко заплакала, заридала голосно й розпачливо. Оксана Василівна обняла її й почала заспокоювати, щось примовляючи.

- Це не вона, - сказала жінка, подивившись на пана Василя, - я знаю. Бідна, вона не вміє боротися зі своїми проблемами, хоча намагається... А на такий крок, очевидно, що продуманий, здатна людина сильна. – і поглянула на Гордія. – Лишились ви, пане.

- Ну, в мене, мабуть, теж є невелике алібі, - посміхнувся той. – Я подумав ось що: адже, всі бачили, як я світив у зал, коли відбувалося вбивство, значить, я теж поза підозрами. Адже мої руки тримали телефон з ліхтариком!

Всі присутні раптом усвідомили, що це справді так.

-  Тоді хто ж убивця? – вигукнула розпачливо Валентина.

За столиком запанувала тривожна і гнітюча тиша. Всі підозрювані сиділи за столиком номер три і мовчали...