Післямова від героїв. Частина 1

Післямова від котів

Хмаринка:
«Я знала, що люди здатні навчитися муркотіти в унісон із нами. Треба було лише трохи ніжності й терпіння. Їхні кроки ще незграбні, але серця вже поруч. А це головне.»

Генерал:
«Дисципліна — понад усе. Навіть у хаосі можна зберігати порядок. Сьогодні я переконався: правильні лави котів і людей здатні перемогти будь-який безлад. Хоча мушу визнати — іноді корисно дозволити собі маленький відступ від статуту.»

Хаосик:
«Мяу! Та навіщо всі ці серйозності? Головне — перевернути фарби, вкрасти аркуш і навчити їх сміятися. Без мене їм було б надто нудно. Тепер вони знають: хаос — це теж мистецтво!»

Щоденник Ніа. Запис після тієї ночі

Я завжди думала, що порядок — це коли все на місцях.
Книги на полицях. Чашки в шафці. Я у тиші, без сюрпризів.

Але сьогодні я дізналася, що справжній порядок — це коли хаос має сенс.
Коли коти плутають хвости й раптом утворюють сердечка.
Коли дах тріщить, але під ногами все одно здається надійним, бо він поруч.
Коли інженер каже, що автомат — дзеркало, і ти вперше наважуєшся глянути в нього.

Я поцілувала його.
І світ не зруйнувався, як я боялася. Навпаки — він склався по-новому.
У його сміху є спокій, у його дотиках — відповідь, а у його хаосі — місце для мене.

Може, життя — це і є суміш сміху, романтики й хаосу.
І якщо так, то я більше не хочу жити без нього.

(А Хмаринка з Генералом уже все давно знали. Вони муркотіли в унісон, ніби сміялися з моїх сумнівів. Коти завжди перші все відчувають.)

P.S. Якщо колись хтось спитає мене, чи варто ризикувати — я відповім: так. Бо найбільший ризик — це нічого не почати.

— Н.

Замальовка у блокноті Еріана

Сьогодні я навчився новому кольору.
Він десь між сріблом нічного даху й теплом її долонь.
Я не знав, що такий існує. Тепер знаю.

Вона поцілувала мене першою.
Нарешті хтось переміг мою звичку все починати першим.
Я відчув себе не художником, а полотном, на якому малюють.
І це… дивно приємно.

Гаель бурмотів про дзеркала й хаос. Я ледь слухав.
Бо в моєму дзеркалі була вона — і більше нічого.

Коти виступали як хор підтримки. Генерал зробив вигляд, що це він усе організував.
Хмаринка — що то її ідея. Хаосик, певно, справді щось натиснув у тій машині.
Але хай що там сталося, я вдячний.

Бо вперше в житті я бачу, що хаос можна обіймати.
І що він пахне чаєм, паперовими сторінками й сміхом дівчини, яка зважилася.

(Примітка на полях: купити нову фарбу. Назву її «колір Ніа».)

— Е.