Глава 32. Фінал: хаос, сміх і пригоди

Лунівейль, здавалось, того вечора вирішив показати усе, на що здатен. З дахів лунало котяче «мяу» у десятьох варіаціях, наче оркестр із хвостами та вусами, а вітер ганяв клапті паперу, ніби спеціально для Еріана — щоб він мав нові полотна просто під ногами. Кожен порив приносив то листівку, то зіжмакану газету, то квитанцію за світло — і все це розліталося довкола, створюючи абсурдний вальс хаосу.

Ніа стояла на краю даху, тримаючись за розхитану драбину, і сміялася. Не тому, що було смішно, а тому, що раптом відчула — життя зовсім не про порядок. Воно про ось ці миті, коли коти бігають по черепицях, дах тріщить під ногами, а поряд є хтось, хто дивиться на тебе так, ніби у твоїх очах — і відповідь, і загадка.

— Я ж казав, — вигукнув Еріан, намагаючись перекричати котячий хор, — у хаосі завжди є музика!

— Ти б ще сказав, що ці розвалини — концертна зала! — парирувала вона, але в голосі бриніло тепло.

— А чому ні? — він розвів руками. — У нас є хор, диригент у вигляді вітру, і навіть глядачі — дивись, сусід у вікні вже роззявив рота!

Справді, якийсь чолов’яга визирнув із другого поверху й розлючено махав кулаком. Але кіт на його підвіконні миттєво пародіював господаря: підняв лапу і так само помахав нею у повітрі. Ніа розсміялася ще дужче, аж сльози виступили на очах.

Хмаринка й Генерал тим часом влаштували новий номер: вони бігали по колу, а їхні хвости час від часу перепліталися. Ніа примружилась і здивовано побачила, що від цих переплетень виникають силуети — серця. Одне, друге, третє.

— Дивись! — ткнула вона пальцем. — Вони… вони що, малюють сердечка?

— Це офіційне визнання від світу котів, — урочисто сказав Еріан, приклавши руку до грудей. — Наш союз затверджено муркотінням.

Коти й справді синхронно замуркотіли так голосно, що навіть дах під ними завібрував. Це було не просто муркотіння, а якийсь хор, ніби двоє співали любовний дует.

— Вони знущаються, — прошепотіла Ніа, відчуваючи, як її щоки спалахують.

— Або підказують, — нахилився він ближче, його голос став тепліший, глибший. — У котів інстинкт на щастя кращий, ніж у людей.

Її серце гупало так сильно, що вона чула його навіть у вухах. Вітер підняв пасмо її волосся й кинув його йому на щоку. Він не відвів погляду. І несподівано для себе — для нього тим більше — вона потягнулася й поцілувала його в губи. Швидко, невпевнено, але з тією силою, яка народжується, коли довго борешся із собою, а потім здаєшся.

Еріан здригнувся від несподіванки, але за мить підхопив її порив. Його руки обійняли її талію, він підтягнув її ближче й відповів на поцілунок глибше, тепліше, із тією пристрастю, яка завжди ховалася за його жартами й легковажністю.

— Ти… — Ніа відсахнулась на секунду, але не встигла закінчити.

— Ти сама почала, — усміхнувся він, ковзаючи пальцями по її щоці. — І я збираюсь це продовжити.

Вона розсміялася крізь збентеження й сльози — сміх вийшов легкий, як подих вітру. Вона відчула, як її руки самі собою тягнуться й обіймають його за шию, ніби боялися втратити момент.

— Я божеволію, — прошепотіла вона, притиснувшись до нього.

— Нарешті, — відповів він, — вітаю у клубі.

І в цю мить вона зрозуміла: хаос — це не ворог. Хаос — це коли коти малюють хвостами сердечка, коли дах тріщить під тобою, але ти все одно обіймаєш когось так, наче більше нічого немає.

А внизу, у майстерні інженера Гаеля, гулко клацав котоавтомат. Шестерні крутилися, лампочки миготіли, а на верхівці сидів Хаосик — новий кіт, що гордо спостерігав за механізмом, ніби був його головним директором.

Ніа й Еріан спустилися разом, ще тримаючись за руки — якось неприродно, наче вперше пробували цей жест. Їхні пальці кілька разів розпліталися й знову знаходили одне одного, як два магніти, які ще вчаться силі притягання.

— Інженере, — озвалася Ніа, — навіщо цей автомат? Він же створює… безлад.

— Ох, дитино, — Гаель усміхнувся, крутнувши сиву бороду. — Він не створює безлад. Він показує, що порядок і є ілюзія. Кожен кіт, кожна витівка, кожен поламаний план — це нагадування: життя відбувається не «як треба», а «як є».

— Тобто він… для сміху? — спитав Еріан, примружившись.

— І для сміху, і для кохання, і для пригод, — відповів старий. Його очі блиснули. — Це дзеркало. Ви побачили у ньому те, що боялись прийняти.

— Тобто… — Ніа зам’ялася. — Весь цей час він перевіряв нас?

— Хтось перевіряє, хтось навчається, хтось просто сміється, — знизав плечима Гаель. — Але головне — що ви нарешті знайшли свій ритм у цьому гармидері.

Ніа стисло подивилася на Еріана, і він — на неї. І обом стало зрозуміло: цей поцілунок, ця ніч, ці коти — усе це не випадковість. Це початок.

Раптом котоавтомат гримнув так, що всі відскочили. Із нього вискочила хмара кольорових стрічок, м’які іграшкові миші й ще щось схоже на феєрверк — тільки котячий, із запахом валер’янки. Коти зірвалися в шалений танець, бігали навколо, а Хаосик урочисто встав на верхівці механізму й… натягнув на голову каструлю, що дивом опинилася серед уламків.

— Офіційно, — сказав Еріан, обіймаючи Ніа й дивлячись на це безумство, — хаос переміг.