Глава 31. Сумніви і романтика на дахах

Нічний Лунівейль сяяв, наче розсипаний набір кольорового скла. Ліхтарі підморгували у вікнах, а дахові кішки, як завжди, влаштовували власні паради — то раптово перебігали з одного боку на інший, то синхронно витягували лапи, ніби репетирували виставу.

Ніа сиділа на даху старої кам’яниці, де черепиця трішки прогиналася під вагою часу. Під пальцями вона відчувала прохолодну шорсткість старої глини, яка вбирала в себе місячне світло. Її ноги, звісившися над краєм, легенько тремтіли від вітру — чи від думок, вона вже й сама не знала.

Поруч стояв Еріан — у джинсах із плямами фарби, які світилися під місячним сяйвом так, ніби це були зірки, що впали просто на тканину. Його зелено-сяючі очі дивилися в далечінь, але краєм погляду він завжди ловив її рухи. Він тримався так, ніби дах був сценою, а вони обидва — герої дивної вистави, де глядачами були лише коти.

Хмаринка, кішка-двійник Ніа, сиділа зовсім близько: скрутилася клубком, але її очі були відкриті й пильні. Вона раз по раз піднімала голову й озиралася довкола, ніби шукала загрозу, якої ніхто, крім неї, не бачив. Генерал — кіт Еріана — поставив лапи рівно, як офіцер на посту, і кожного разу, коли Хмаринка ворушила вухом, він удавано зітхав, ніби казав: «Жінки й їхні сумніви».

— Тут красиво, — сказала Ніа, не дивлячись прямо на Еріана. Її голос був тихим, але в ньому бриніло щось неспокійне. — Але… небезпечно.

— Красиве й небезпечне завжди ходить поруч, — відказав він із усмішкою, яка мала стільки легкості, що Ніа відчула: от би й собі так. Він додав, трохи схилившись до неї: — Ти не боїшся висоти, правда?

— Я боюся не впасти. — Вона знизала плечима, іронічно усміхнувшись. — Бо падати, мабуть, простіше, ніж триматися.

— О, це вже філософія, — підморгнув він. — А я люблю, коли твої думки стають крилатими.

Вона дивилася на міські вогні й відчувала, як у ній клубочиться дві сили: одна тягла її до цього абсурдного художника, інша — назад у безпечний світ її книг і тиші. Вітер заплутався в її волоссі, і вона нервово пригладила його долонею, щоб хоч щось залишалося на своїх місцях.

Хмаринка піднялася, розтягнула лапи і… зупинилася, втупившись у Генерала. Потім сіла, обвела хвостом себе й подивилася на Ніа з таким сумним, розгубленим виразом, що вона мимоволі подумала: «Ось, навіть кішка знає, що я не впевнена».

— Я… — Ніа ковтнула повітря. — Не знаю, чи варто нам… зустрічатися.

Еріан здивовано підняв брови, але не перебивав. Він лише сів поруч, обережно так, аби не злякати. Його коліно ледь торкнулося її коліна — і від цього дрібного дотику серце в неї почало стукати голосніше, ніж дзвони на міській ратуші.

— Чому? — тихо спитав він. — Це питання звучить, наче ти вже в середині історії, а ми тільки почали перший абзац.

— Бо… — вона зітхнула. — Романтика — це хаос. А я все життя намагаюся уникати хаосу. Я люблю порядок, люблю знати, що буде завтра. А з тобою… — вона засміялася нервово, — завтра ніколи не схоже на сьогодні.

Генерал, наче підкреслюючи її слова, урочисто пройшовся по краю даху, зупинився, подивився вниз і суворо «мрр»кнув. «Дисципліна потрібна», — переклав Еріан, підморгуючи.

Але Хмаринка тут же зробила щось протилежне: стрибнула на найхиткішу черепицю, та та гучно тріснула, ледь не зсунувши її вниз. Кішка підскочила назад, очі розширені — точнісінько як у самої Ніа, коли вона сумнівалася перед важливим кроком.

— Бачиш? — прошепотіла Ніа. — Навіть вона боїться ризикувати.

Еріан легенько поклав руку їй на плече. Його дотик був теплий, але не нав’язливий.

— Вона не боїться, — відповів він. — Вона пробує. Просто не все виходить із першого разу.

— Тобі легко казати, — Ніа стиснула губи. — Ти художник, у тебе хаос — фарби, плями, полотна. Ти можеш його стерти, перемалювати, розсміятися з нього. А в мене… — вона обійняла руками коліна. — В мене хаос з’їдає спокій.

— Хаос ніколи не з’їдає спокій, — тихо заперечив він. — Він його підсвічує. Тільки ти цього ще не бачиш.

Ніа відчула, як у ній бореться дві частини: одна хотіла втекти, закритися в книгарні серед паперових запахів і чаю, а інша — залишитися тут, поруч із ним, серед котів, дахів і зірок, які світяться так, ніби це їхня власна сцена.

— Але що, якщо ми розіб’ємося? — вирвалося в неї.

Еріан нахилив голову ближче, усміхнувся ледь-ледь і відповів:

— Тоді ми підемо малювати уламки.

Він додав уже серйозніше:

— Знаєш, іноді те, що ламається, стає цікавішим за ціле. Це як мозаїка: кожен уламок має свій колір і форму, але тільки разом вони створюють картину.

Її сміх вирвався несподівано, трохи зі сльозами, трохи з полегшенням. Хмаринка, почувши сміх, теж «мррр»нула й підкинула якусь дрібну гілочку, ніби хотіла підтримати настрій. Гілочка зачепила лапу Генерала, і той з обуренням глянув на неї, але потім, із виглядом офіцера, що поступається правилам заради дами, дозволив їй залишитися.

— Я справді не знаю, чи це правильно, — зізналася Ніа. — Може, я просто втечу від тебе, як завжди втікала від усього незрозумілого.

— Правильно? — перепитав Еріан, дивлячись їй просто у вічі. — У Лунівейлі все правильне виглядає абсурдно. А все абсурдне — виявляється правильним.