Глава 30. Місто як театр хвостів

Лунівейль завмер. Місяць піднявся високо, вулиці залило сріблясте сяйво, а туман стелився, мов завіса перед виставою. Ніа й Еріан сиділи на даху, коли почули перший гуркіт — він ішов не від вітру і не від димарів. Це був гуркіт сотень лап, що рухалися в унісон.

— Що це за звук? — насторожено запитала Ніа.

Еріан примружився й нахилився вперед.
— Звучить так, ніби місто вирішило репетирувати балет.

І він мав рацію. Бо прямо на головній площі з’явилися коти — десятки, сотні, чорні, білі, руді, плямисті. Вони розсілися довкола, немов глядачі, а інші вибігли в центр і почали… грати виставу.

Першим у центр вибіг Хаосик — наче маленький актор, що вирішив узяти головну роль. Він перевернув сміттєве відро, з якого сипнулися яблука, й почав жонглювати ними лапами. Інші коти підхопили ідею: одні танцювали, другі перекочували речі, треті стрибали у вікна. Так хаотичний номер перетворився на справжній «театр хвостів», і було очевидно, що режисером цієї вистави став саме Хаосик.
Один сів на задні лапи і велично підняв хвіст — як актор, що вимовляє перший монолог. Інший закотився клубком і заграв «смерть від кохання». Ще двоє влаштували дуель — зловісно шипіли, але через мить обидва впали й почали смішно перекочуватися, ніби це була пародія на всі серйозні бійки світу.

— Боже… — прошепотіла Ніа. — Це театр. Котячий театр.

— Театр хвостів, — уточнив Еріан, і його очі сяяли, як у дитини, яка побачила феєрверк. — Подивись, у них навіть сцена є!

Дійсно, старий фонтан у центрі площі став подіумом. Коти перестрибували через кам’яні фігури, робили акробатичні стрибки, розмахували хвостами так, ніби то були бутафорські шаблі.

У цю мить із темряви на сцену вийшла… Хмаринка. Вона з’явилася велично, ніби справжня примадонна, і відразу почала розігрувати сцену «ображеної діви»: розпушила хвіст, відвернула мордочку й демонстративно сіла.

— Вона… це ж я, — схопилася за голову Ніа. — Вона грає мою звичку ображатися!

Еріан розсміявся так голосно, що аж Генерал на сусідньому даху обурено «мяукнув».

Але Генерал довго чекати не став. Він гордо спустився на площу й приєднався до вистави. Сів прямо навпроти Хмаринки й почав велично ходити колами, мов генерал на огляді військ. Його хвіст рухався з такою гідністю, що навіть старий вусатий кіт у першому ряду встав і почав аплодувати лапами по бруківці.

— Він глузує з себе! — закричав Еріан, аж тримаючись за живіт. — Подивись! Це ж я, коли читаю свої рецензії на власні картини!

Ніа пирснула зі сміху. Двоє котів на сцені почали справжню виставу: Хмаринка — ображена й ревнива дама, Генерал — самозакоханий герой. Їхній діалог складався з «мяу» і «фрррр», але всі коти-глядачі чудово все розуміли: одні падали від сміху на спини, інші качалися по мостовій, а кілька навіть заплющили очі, наче справді зворушилися.

— Це… це геніально, — захлинався Еріан. — Я мушу це намалювати. «Театр хвостів. Драма у трьох шерстинках».

— Якщо ти це намалюєш, — попередила Ніа, — я ніколи не зможу дивитися на свою кішку без червоніння.

Раптом на сцену вибіг маленький кіт-підліток і почав крутитися, немов балерина. Але він був такий незграбний, що впав прямо у фонтан. Бризки полетіли в усі боки, змочивши Хмаринку. Та підняла голову, видала ображене «мрррр!» і, не розгубившись, зробила вигляд, ніби це частина ролі: тепер вона грала трагічну героїню, що потонула у власних сльозах.

— Господи, вона навіть імпровізує! — вигукнула Ніа.

— Як справжня акторка, — додав Еріан і м’яко торкнувся її плеча. — Здається, у вашій родині талант до драми спадковий.

— Гей! — Ніа почервоніла, але засміялася.

Тим часом коти розіграли фінальну сцену. Генерал упав на бік, удаючи смертельно пораненого героя, а Хмаринка трагічно сіла поруч і поклала лапку на його груди. Усі коти в залі завмерли. Місто стихло. І тут маленький балерун, що мокнув у фонтані, чхнув так гучно, що вся площа вибухнула котячим сміхом.

Генерал миттю підскочив, і вони з Хмаринкою синхронно вклонилися. Хвости в обох зігнулися у витонченій дузі, як завіса, що закриває сцену.

Площа гриміла аплодисментами: коти били лапами по каменю, підстрибували, дехто навіть перекочувався по землі від захвату. Це було гучніше за будь-який людський театр.

Але тут сталося щось неочікуване. З фонтану, просто зі світляного відблиску, вистрибнув ще один кіт — Хаосик. Його шерсть сяяла чорними плямами-орнаментами, а вуса були такими довгими, що майже зачіпали землю. Він одразу врізався в сцену, перекинувши двох акторів і перетворивши драму на фарс.

— О ні, — простогнала Ніа. — Оце буде справжній хаос.

І вона мала рацію. Хаосик почав тягати реквізит: відірвав від фонтану шмат старої мушлі й зробив вигляд, ніби то бутафорський меч, потім зіштовхнув у воду ще кількох «акторів». Зал ревів від сміху. Уся серйозність п’єси зникла, лишилася чиста комедія.

— Це… це геніально по-своєму, — ледве дихав від сміху Еріан. — У нього талант режисера руйнувань.

— Талант катастрофи, — зітхнула Ніа, але теж сміялась.

У цей момент Хмаринка й Генерал вийшли з хаосу і синхронно повернулися до публіки. Вони сіли поряд, дивлячись одне на одного, й почали театрально тягнути мордочки ближче, ближче… аж носами торкнулися. А потім — обидва разом повернули голови вгору, прямо на дах, де сиділи Ніа й Еріан.