Глава 29. Коти і емоційні вибухи

Нічні дахи Лунівейля ще дихали пригодою. Вітер розносив сміх і шерехи лап, черепиця хрускотіла під кроками, а димарі світилися теплом, немов старі друзі. Ніа сиділа на краю даху, пригорнувши до себе Хмаринку. Її серце ще не встигло заспокоїтися після ризикованого «польоту», але очі вже сміялися.

— Ти маленька зрадниця, — сказала вона, гладячи кішку. — Спершу тягнеш мене вгору, а тоді майже кидаєш униз.

— Мяу! — рішуче відповіла Хмаринка, і це звучало так: «Я не зрадниця, я тренер!»

Ніа пирснула зі сміху, але в ту ж мить її кішка різко розпушила хвіст і заворкотіла ображено. Це було точнісінько те саме, що Ніа робила, коли хтось не сприймав її серйозно: спершу — образа, тоді — демонстративна відстороненість.

— Ой, не починай! — Ніа здивовано підняла руки. — Я жартувала!

Але кішка відвернула мордочку, примружила очі й зробила вигляд, що вивчає димар.

— Ти зараз копіюєш мене? — прошепотіла дівчина.

Хмаринка зиркнула боком і легенько пирхнула носом, точнісінько як Ніа, коли була в гніві.

— Ох ти ж нахабна! — видихнула Ніа.

Її обурення вирвалося голосніше, ніж хотілося. І тут сталося щось дивне: кішка роздула ніздрі, вигнула спину й закричала різким «Мя-а-ауу!». Це був крик люті — і водночас сміху. Вона буквально зіграла гнів Ніа, але у котячому варіанті: гротескно, кумедно, до сліз.

Ніа не витримала й розреготалася. Вона сміялася так, що аж сльози виступили.

— Ти справді — моє дзеркало, — схлипнула вона. — Моя пародія!

Кішка раптом перестрибнула їй на коліна, ткнулася носом у щоку й замуркотіла так гучно, що дах затремтів. Це була радість, і вона відчувалася настільки щиро, що Ніа теж розквітла всередині.

— Оце вже більше схоже на мене, коли я щаслива, — сказала вона лагідно.

Та щастя тривало недовго. Раптом на сусідній карниз виліз Генерал. Його темна шерсть сяяла у світлі місяця, хвіст ходив туди-сюди, наче маятник. Він гордо вмостився, ніби був головним героєм цієї сцени.

Хмаринка побачила його — і в одну мить перетворилася на ревниву кішку. Вона різко зіскочила з колін Ніа, встала навпроти Генерала, роздула щоки й видавила такий «фррррр!», що навіть димар затремтів.

— Що це таке? — розгублено промовила Ніа.

Але вже знала відповідь. Бо саме так вона сама поводилася, коли хтось привертав занадто багато уваги Еріана.

— Ти жартуєш? Ти… ти ревнуєш?! — Ніа схопилася за голову.

— Мррр-гррр! — відповіла Хмаринка, вигинаючи спину. Це звучало: «Не смій дивитися на нього!»

Генерал спокійно вилизав лапу, ніби йому байдуже, але куточки його зелених очей світилися тріумфом. Він прекрасно знав, що дратує.

Ніа знову зареготала, але тепер сміх був змішаний з відчаєм.
— Господи, мені двійника мало, тепер я ще й бачу, як він ревнує замість мене!

Вона простягнула руки до Хмаринки:
— Гей, не будь такою дурною! Це ж просто Генерал. Він навіть не твій тип!

Кішка повернула голову до неї й «мяу!»нула так, ніби казала: «А твій?»

Ніа різко знітилася, відчула жар на щоках.
— Тихо! Не смій говорити про це вголос!

Кішка, задоволена ефектом, гордо повернулася спиною до Генерала й повернулася до Ніа, знову муркочучи.

— Ти божевільна, — ніжно сказала дівчина й провела рукою по м’якій шерсті. — Але я тебе люблю.

У відповідь Хмаринка ніжно штовхнула її носом у підборіддя, а потім лизнула щоку — теплий, солоний дотик, який нагадував, що навіть найсильніші емоції можна перетворити на ніжність.

Вітер обіймав їх обох, небо сипало зорями, а Генерал на сусідньому карнизі філософськи зітхнув.

— Мяу, — сказав він. І це можна було перекласти як: «Ви всі смішні. Але без смішного життя — лише порожня клітка».

Ніа підняла очі догори. У голові крутилася думка: Можливо, коти дійсно вміють показувати наші емоції краще, ніж ми самі.

Її сміх і сльози, її радість і ревнощі — усе оживало в цих пухнастих двійниках. І тепер вона не знала: хто кого вчить? Вона котів, чи вони — її?

У цей момент на дах піднявся ще хтось. Знизу долинуло клацання старих дверей, потім — скрип сходів, і невдовзі з темряви з’явився Еріан. Його волосся розтріпав вітер, а на щоках лишилися сліди фарби — мабуть, він знову працював над якоюсь нічною інсталяцією.

— О, ось ви де, — сказав він, усміхаючись. — Я вже думав, що кіт-двійник викрав тебе й продав на чорному ринку пригод.

— Ми просто… тренуємось, — Ніа підняла брови. — На емоції.

— На емоції? — Еріан розсміявся, вмостившись поруч. — Ну, тоді твоя Хмаринка мене обганяє. Вона дивиться на мене так, що я відчуваю себе злочинцем.

Хмаринка саме в цю мить видала довге, сердите «мяу» і знову наїжачила хвіст.

— Бачиш? — кивнула Ніа. — Вона ревнує.

— Ага, — Еріан нахилив голову, придивляючись. — І робить це набагато щиріше за тебе.