Глава 28. Високі дахи і котячі акробати

Сходи були круті, дерев’яні, поскрипували, коли Ніа бігла вгору. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися вперед і наздогнати Хмаринку ще до того, як кіт зникне на вершинах міста. Механічний брелок-котик світився, наче маленька зірка, і кожен його стрибок залишав після себе шлейф іскор, що зависали у повітрі.

— Хмаринко, не так швидко! — задихаючись, вигукнула Ніа.

— Мяу! — озвався кіт із верхніх сходів. Це прозвучало як: «Ти ж сама хотіла пригод!»

Вона нарешті вибігла на дах. Перед нею розгорнулося місто, яке виглядало інакше, ніж знизу. Ліхтарі світилися, мов безліч очей, що підморгували, димарі тягнулися в небо чорними пальцями, а між ними пробігав Хмаринка — легко, наче народжений для висоти.

— Це жахливо, — прошепотіла Ніа, відчуваючи, як коліна підкошуються. — І водночас… неймовірно.

Вона ступила перший крок. Черепиця під ногами була слизькою від туману, але дівчина вперто йшла вперед, намагаючись не дивитися вниз.

Механічний котик різко змінив напрямок — стрибнув на вузький карниз. За ним, звичайно ж, рвонула Хмаринка. І тут Ніа завмерла: її кішка зависла на самому краю, розмахуючи лапами, наче канатоходець, який от-от втратить рівновагу.

— Хмаринко! — закричала Ніа.

Кішка тільки встигла обернути голову, й у її очах було чітке віддзеркалення паніки самої Ніа. На мить їй здалося, що вона дивиться у дзеркало — так само розширені зіниці, так само стислий рот.

Не думаючи, Ніа кинулася вперед, ковзнула черепицею, вхопила Хмаринку просто за загривок і, не втримавшись, сама повисла над безоднею. Внизу — десятки метрів, бруківка і жовте світло ліхтарів, яке здавалося холоднішим, ніж будь-коли.

— О ні-ні-ні! — прошепотіла вона, відчуваючи, як пальці ковзають.

— Мяу! — верескнула Хмаринка, що перекладалося приблизно як: «Ну от, тепер ми обидві зависли!»

Ніа засміялася крізь страх.
— Це зовсім не смішно! — і одразу ж додала: — Хоча трохи смішно.

Вона спробувала підтягнутися, але черепиця тільки підло зсунулася під рукою. І раптом з темряви почувся інший голос:

— Вже звикли до висоти?

Ніа підняла голову. На сусідньому даху сидів Генерал — кіт-двійник Еріана. Його темна шерсть зливалася з тінями, а зелені очі світилися так, ніби у ньому запалили два ліхтарі.

— А ти чого тут?! — закричала Ніа.

— Мяу-грр, — пролунало у відповідь, і в перекладі це звучало так: «Бо справжні акробати приходять на допомогу».

Він граційно стрибнув на карниз і, ніби навмисне дражнячи, злегка штовхнув лапою шматочок черепиці. Та з гуркотом полетіла вниз.

— Не допомагаєш! — Ніа стиснула зуби, намагаючись не впустити Хмаринку.

— Генерале, ну ж бо! — крикнула вона. — Ти ж вмієш робити щось корисне, крім розкидання фарб?

Кіт повернув голову, і в його очах з’явилося щось на кшталт ображеної гідності. Потім він обережно підсунувся ближче і своїм хвостом торкнувся руки Ніа. Легенький поштовх — і їй вдалося піднятися трохи вище, зачепитися коліном.

— Молодець, — прошепотіла вона. — Ідіот, але молодець.

Хмаринка в цей момент вирвалась із рук і, як ні в чому не бувало, вистрибнула на дах. Там вона гордо облизувала лапку, ніби все було під контролем від самого початку.

— Ти ж могла загинути! — вигукнула Ніа, встаючи на ноги.

— Мяу, — спокійно відповів кіт. І в цьому було: «Ти ж могла теж».

Ніа глибоко вдихнула. Відчуття страху ще не відпускало, але водночас у ній вирувала неймовірна свобода. Висота, ризик, димарі, нічний вітер — усе це було живим, справжнім.

— Може, Гаель мав рацію, — прошепотіла вона. — Порядок справді треба навчити падати.

Генерал муркнув, ніби філософськи погоджуючись:
— Мяу-грр. («А іноді й стрибати».)

Ніа засміялася. Її сміх рознісся дахами, і навіть механічний котик, який влаштував цей хаос, зупинився й засвітився яскравіше, немов аплодував.

Вона підійшла до Хмаринки, нахилилася, взяла її на руки. Тепле пухнасте тільце билося маленьким серцем у такт із її власним.

— Більше так не роби, — прошепотіла вона, торкаючись носом котячого лоба. — Я не витримаю ще одного такого польоту.

— Мррр, — відповіла кішка. І це звучало як: «Але ти ж витримала».

Ніа стиснула її міцніше й усміхнулася. Небо над ними було темним, але тепер воно здавалося не страшним, а обіцянкою нових відкриттів.

Попереду чекала ніч на дахах Лунівейля — і ще більше хаосу, пригод і дивних істин, які коти завжди знали краще за людей.

Їхні руки майже торкнулися, коли між ними кулею пролетів Хаосик. У зубах він ніс згорнутий аркуш малюнка Еріана, переможно махаючи хвостом. Ніа й художник розсміялися, і сміх виявився теплішим за будь-які зізнання. 

«От бачиш, — подумала Ніа, — навіть хаос знає, коли треба з’явитися».