Глава 27. Старий інженер сміється з хаосу

Лунівейль саме дожовтів до того стану, коли вечірні ліхтарі здавалися маленькими апельсинами, що хтось розвішав над бруківкою. Осінь загущувала кольори: червоний каштана, темно-зелений дахів, сивий туман, який ліг на парк так, наче хтось розлив молоко з кавою. Ніа йшла повільно — здавалося, що в місті сьогодні навіть кроки мають свій ритм. Її кішка-Хмаринка ступала поруч, муркотіла, зупинялась біля кожної вітрини і, наче повторюючи звичку Ніа, робила вигляд, що читає написи на афішах.

— Тобі не здається, що ми іноді виглядаємо дивнішими, ніж усі ці афіші разом? — усміхнулася Ніа.
— Мрр, — відповіла кішка. Це прозвучало як: «Дивні — це наше прізвище».

Раптом у повітрі щось клацнуло. Немов світлофон на мить моргнув. І в тумані, серед сміху перехожих, з’явилася постать. Старий чоловік, із сивим скуйовдженим волоссям і плащем, який виглядав так, ніби у ньому жили щонайменше десяток кишень. З кожної стирчали гвинтики, пружинки, маленькі котячі брелоки. Його круглі окуляри ковзали з носа й падали, але він щоразу ловив їх на ходу — і це виглядало майже як фокус.

— Коти — це ми, а ми — коти! — вигукнув він, розкинувши руки, немов актор у власній виставі.

— Гаелю, — Ніа полегшено видихнула, впізнаючи знайомий голос. — Знов ви. І знов — у найбільш невідповідний момент.
— У найбільш відповідний, — засміявся він. — Бо хаос завжди приходить тоді, коли ви вже розклали шкарпетки по парах.

Його голос звучав так, ніби він одночасно говорив і сміявся. Навіть слова в нього були трішки химерні: кожне мало присмак жарту, але в середині — крихту істини.

Кішка-Хмаринка зупинилася, підняла хвіст і уважно подивилася на нього, наче хотіла сказати: «Нарешті».

— І ти теж тут, мала віддзеркалко? — нахилився інженер до кішки. — Скажи їй правду.

Кішка видала довге «мяу», у якому чітко вгадувалося: «Я давно знаю більше, ніж ти думаєш».

Ніа розгублено підняла брови:
— Ви хочете сказати, що кішка… говорить правду?

— А хіба ви не чуєте її? — підморгнув Гаель. — Ви ж давно слухаєте тільки себе. А вона — це ви. Тож, хто кого слухає?

— Ви знову говорите загадками, — обурилася Ніа, але в куточках її губ промайнув сміх.
— А як інакше? — він підсунувся ближче, тихо додав: — Прямі відповіді — це найбільш нудна річ на світі.

Він сів прямо на край бруківки, наче його кістки ніколи не знали болю. І сміхом розсипав вечір:
— Ха-ха-ха! Ви боїтеся хаосу, дівчино, а саме він вам і потрібен. Бо без хаосу ви — лише книжкова закладка. Гарна, але статична.

— Я люблю порядок, — тихо відповіла Ніа, дивлячись йому просто у вічі.
— Любите? — інженер вишкірився. — Порядок — це котячий лоток. Чистий, охайний, пахне лавандою. А життя? Життя завжди стрибає повз і вивалює все на підлогу.

Кішка засміялася своїм муркотінням, ніби підтверджуючи.

— Я не хочу, щоб моє життя було… розсипаним, — в голосі Ніа прозвучала впертість.
— А я хочу, щоб ваше було живим, — Гаель раптом нахилився ближче, і його очі спалахнули блиском. — Ви ж навіть закохуєтесь у порядку. Слово за словом, ніби ставите закладки між почуттями. А спробуйте хаос — і, можливо, він поставить закладку у вас.

Ніа відчула, що всередині неї зійшлася буря: сором, цікавість, страх і навіть злість на цього дивного старого, який в одну мить змусив її засумніватися у власних ритуалах.

— І що ж мені робити? — різко запитала вона. — Взяти й відмовитися від порядку?

— Ні, — інженер став серйознішим. — Візьміть порядок із собою на дах і навчіть його падати.

— Падати? — Ніа гірко всміхнулася. — Це у вас легко сказати, коли у вас життя — кишеня повна гвинтів.
— А у вас — кишеня повна страхів, — відповів він. — Чим це краще?

Він підморгнув, дістав із кишені маленький механічний брелок-кота. Той раптом заворушився, замуркотів і вислизнув з його руки. Котик пробіг по бруківці, залишаючи за собою світляний слід, немов іскри від фарби в темряві. Хмаринка одразу рвонула за ним.

— Ей! — скрикнула Ніа. — Вона втече!

— Вона покаже вам шлях, — спокійно відповів інженер. — Там, угорі, на дахах. Ви ж боїтеся висоти?

Ніа ковтнула повітря. Її серце вдарило швидше.
— А якщо я впаду?
— То зрозумієте, що крила ростуть не від сміливості, а від падіння, — засміявся він.

Вона хотіла заперечити, але в цей момент механічний котик стрибнув на сходи, й за ним — Хмаринка. Її кіт обернувся і чітко промуркотів:
— Мяу! (Що прозвучало як: «Не відставай»).

Ніа широко розкрила очі.
— Вона мене підганяє! — прошепотіла.
— Це ти себе підганяєш, — відповів Гаель, поволі підводячись.

Інженер підвівся, наче нічого особливого й не сталося.
— Коти — це ми, а ми — коти. Ніколи не забувайте. А тепер — ідіть. Бо інакше ваш кіт знайде відповідь швидше за вас.

Він зник так само раптово, як і з’явився: туман закрутився, плащ мигнув, і залишився тільки запах пряних трав та відлуння його сміху.

Хмаринка вже стрибала сходами вгору, ганяючи світляного механічного кота. Ніа вагалася лише мить, а тоді кинулася за нею. Серце билося в такт із кроками, а в голові звучав голос старого: