Глава 25. Зниклі шкарпетки і таємні дверцята

Ранок у Лунівейлі почався не з кави, а зі скандалу.

— Це вже сьома! — кричала з вікна пані Пелагея, махаючи в руці самотньою в’язаною шкарпеткою. — Сьома! А друга знову кудись зникла!

Ніа, яка саме йшла через подвір’я до книгарні, здригнулася від обуреного голосу. Біля лавки зібралися кілька сусідів: дід Гаврило, що завжди читав газету догори дриґом, і дівчинка Міла з рожевим повітряним змієм. Усі вони розглядали різнобарвні шкарпетки, які висіли на мотузках, як тривожні прапори.

— Пані Пелагеє, може, вітер? — обережно припустила Ніа.

— Ага, вітер у моїй шафі? — обурилася сусідка, хапаючись за голову. — Завтра скажете, що й чайник сам утік! Тепер і вдома речі самі зникають!

— А може, то примари? — несміливо озвалася Міла. — У казках вони завжди носять чужі речі.

— Примари в шкарпетках? — буркнув дід Гаврило. — Ще чого! Це точно чиясь підступна справа.

У цей момент із під’їзду вийшов Еріан. Його сорочка була розмальована слідами фарби, а з кишені визирав олівець. Він виглядав так, ніби всю ніч сперечався з полотном і програв.

— Що за галас? — позіхнув він. — Чого всі дивляться на ноги?

— Бо без них ходити холодно! — огризнувся дід Гаврило. — Он у мене три пари пропали. Три! Я тепер не знаю, як вийти на вулицю — в різних не годиться, а босоніж смішно.

— В різних навіть цікаво, — замріяно сказав Еріан. — Кожна нога — новий стиль.

— От і ходи так, — зиркнув на нього дід. — Художники й так дивні, а ти будеш ще й у плямистих ногах.

Ніа розсміялася, але Хмаринка, що сиділа на її плечі, уважно глянула вниз. Вуха насторожено сіпнулися. Потім кішка спритно зіскочила й побігла у двір.

— Куди це вона? — насторожилася Ніа.

Кішка зникла за кущами бузку. За хвилину звідти почувся переможний «мяу». І коли Ніа підійшла ближче, мало не впала від сміху: Хмаринка тримала у пащі зелену смугасту шкарпетку.

— О! Це ж моя! — вигукнув дід Гаврило. — Я ж казав, вона десь тут!

Та щойно він простягнув руку, Хмаринка відбігла й гордо загордилася здобиччю, мовби хотіла сказати: «Не так швидко. Це доказ».

— У нас тепер кіт-детектив, — усміхнувся Еріан. — Питання в іншому: хто злодій?

Відповідь знайшлася швидше, ніж усі думали. Хмаринка кинулася до стіни будинку, де за трубою виявилися маленькі дерев’яні дверцята. Вони були такими непомітними, що раніше ніхто й не звертав уваги. Кішка постукала лапою, як у двері.

— Тут? — здивувалася Ніа.

Дверцята заскрипіли, відчинилися — і звідти викотився цілий клубок… шкарпеток. Різнокольорових, у горошок і смужку, дитячих, чоловічих, навіть одна з блискітками.

— Свята котяча борода! — дід Гаврило схопився за голову. — Це ж моя нова в’язана пара!

Міла широко розкрила очі:
— А раптом там ще щось є? Може, цілі гори одягу?

Ніа підняла ліхтарик зі свого рюкзака й нахилилася ближче. За дверцятами виявився вузький прохід, що вів униз, під будинок. Стіни були обліплені шкарпетками, наче дивними шпалерами.

— Це що, катакомби для білизни? — здивувався Еріан. — Чи підпільний музей моди?

— А може, таємна база шкарпеткових монстрів, — серйозно сказала Міла й міцніше стиснула мотузку зі своїм змієм.

Хмаринка гордо пройшла всередину, її хвіст зник у темряві. За нею, вагаючись, рушили Ніа й Еріан.

Прохід був настільки вузький, що їм довелося йти боком. Повітря пахло пилом і… пральним порошком. Десь у глибині чулося шурхотіння.

— Тобі не здається, що ми ризикуємо життям заради шкарпеток? — шепнув Еріан.

— Це не шкарпетки, а загадка, — відказала Ніа. — А я обожнюю загадки.

— Добре, — буркнув він, — тоді запиши у своєму блокноті: «Помічник — жертва загадки».

Вони зробили кілька кроків — і несподівано стеля розширилася. Відкрилася невелика кімната, освітлена слабким світлом, яке ледь мерехтіло від кагану у кутку. У центрі стояв старий пральний барабан, навколо якого коти носилися з трофеями: шкарпетками, рукавичками, навіть носовими хусточками.

— Я знала! — вигукнула Ніа. — Це вони!

Хмаринка гордо підійшла до центру й поклала свою здобич. Інші коти завмерли, ніби визнаючи її перемогу.

— То ось чому весь Лунівейль ходить у різних шкарпетках, — підсумував Еріан. — Виявляється, у нас тут… котячий клуб колекціонерів.

Ніа не витримала й розсміялася:
— Подивися, вони ж їх розвішують, як трофеї!

І справді: стіни кімнати були обвішані шкарпетками, мов прапорами різних країн. Одна пара навіть звисала згори, як королівський стяг.

У цей момент дід Гаврило, який усе ж таки просунувся вслід за ними, вигукнув:
— О, он моя з оленями! Я шукав її з Нового року!

І поліз забирати свою. Коти злякано зашипіли, один навіть упав у барабан і завертівся, наче в колесі огляду, але побачивши його розпачливий вираз, здалися.