Глава 23. Кішка як маленький філософ

Вечір у Лунівейлі пах кавою, мокрим картоном і свіжим пирогом, який пані Пелагея — сусідка, що мешкала під квартирою Ніа, але поверхом вище від книгарні, — поставила на своє широке підвіконня «щоб трохи охолонув». Її випічку завжди впізнавали за ароматом кориці та мигдалю: запах розлітався вузькою вулицею швидше, ніж новини на міській площі.

Вулиці вже втихомирилися, тільки лампи гуділи, розливаючи жовте світло на бруківку. Десь на даху сидів гурт котів, які вели безкінечні нічні дискусії, але для Ніа цього вечора головною співрозмовницею була лише одна — Хмаринка.

У книгарні стояла напівтемрява. Полички з книгами відкидали довгі тіні, мов охоронці старих таємниць. Ніа, закривши касу й замкнувши двері, дозволила собі розслабитись: відсунула стілець, сіла зручніше й поставила чайник на маленьку плитку. Тонкий свисток обіцяв тепло.

Хмаринка, її сіро-біла дзеркальна кішка, застрибнула на прилавок. Вона сіла рівно й дивилася так пильно, ніби справді збиралася поставити своїй господині екзамен з життя.

— Ти дивишся на мене так, ніби я твій студент, — зітхнула Ніа. — І що, якби я провалила тест?

Кішка розкотисто муркнула й видала щось схоже на:
— «Мммм-муррр-можна переписати».

Ніа пирснула від сміху.

— Ага, то у вас є система перездач. Дуже гуманно. То, може, підкажеш, чому люди все ускладнюють? От у книжках завжди або катастрофа, або велике кохання. А в житті — чайник, який закипає надто повільно, і котяча шерсть на светрі.

Хмаринка серйозно підняла лапку й торкнулася товстої антології поезії на прилавку.

— «Мяу-мррр-слова пухнасті», — пролунало у перекладі котячої логіки.

— Тобто ми загортаємо життя в слова, як у ковдру? — перепитала Ніа.

Кішка заплющила очі й велично кивнула.

Чайник засвистів. Ніа налила окріп у велику чашку з ромашкою й поставила другу, майже іграшкову мисочку поруч. Хмаринка нахилилася, вдихнула пар і зробила серйозний вираз мордочки, наче дегустатор вина.

— Ну звісно, ти ж філософ, — піджартувала Ніа. — Один вдихає чай, другий шукає сенс життя.

Кішка відповіла протяжним «мррр», що звучало майже як:
— «А сенс у тому, щоб вдихати».

Ніа відкинулася на спинку стільця. Лампа за вікном миготіла, і тіні котів на даху рухалися, ніби теж дискутували про щось вічне.

— Знаєш, — сказала вона тихіше, — іноді я думаю, що люди надто серйозно ставляться до всього. Ми боїмося зробити крок, стоїмо на місці роками. А ти… ти просто стрибаєш на полицю, якщо хочеш вище.

Хмаринка підтвердила це ділом: одним рухом вона опинилася на полиці з філософською літературою й, обережно розгорнувши лапою книжку, лягла поверх сторінок.

— Гей! — обурилася Ніа. — Це ж Кант! Він не заслуговує бути твоїм матрацом.

Кішка зиркнула так, що навіть великий філософ у могилі, мабуть, замислився б, і промуркотіла:
— «Мрр-мрр-категоричний муррператив».

— О Боже, — зареготала Ніа, — тепер я чула все.

Вона підсунула стілець ближче, поставила чай і сперлася ліктями на прилавок.

— Скажи мені чесно, Хмаринко… ти думаєш, кохання існує? Чи це просто вигадка, щоб нам не було так самотньо?

Кішка вмостилася, обгорнула себе хвостом і, не відкриваючи очей, промовила тихим муркотінням:
— «Кохання — це коли хтось гріє лапи біля твого серця».

У Ніа перехопило подих. Горло стислося, очі защипало. Вона спробувала пожартувати:

— Ну, в тебе це точно виходить. Ти грієш мої полиці й стільці краще, ніж будь-хто.

Хмаринка розплющила очі, стрибнула їй на коліна й так серйозно подивилася, ніби казала: «Не применшуй. Ми обидві знаємо, що це більше».

— Ти ж розумієш, що я розмовляю зі своїм віддзеркаленням? — шепотіла Ніа, гладячи шерсть. — А якщо все, що ти кажеш, — це те, чого я боюся озвучити?

Кішка потерлася об її щоку й видала протяжне «мммрррр».

— «Або те, що ти приховуєш навіть від себе».

Тиша в книгарні стала густою. Лише старі сторінки шелестіли від протягу, ніби підтакували: «так, так, ми все знаємо».

І раптом Хмаринка зірвалася: зіскочила з колін, розігналася і врізалася головою у картонну коробку з закладками. Коробка перекинулася, закладки розлетілися барвистим дощем по підлозі. Кішка гордо сіла посеред цього хаосу, наче довела чергову теорему.

— Ось так, — видихнула Ніа, сміючись крізь сльози. — Філософія в дії: «Світ хаотичний, приймай це й купи нову коробку».

Хмаринка муркотіла, перебираючи лапками закладки, як карти долі. Деякі з них прилипли до шерсті, і вона виглядала наче маленький різнокольоровий пророк.

Ніа відкрила блокнот, взяла ручку й записала:

«Кохання — це коли навіть кіт знає твої страхи, але все одно лишається поруч. Філософія — це коли він перекидає коробку, щоб нагадати: серйозність — не головне».

Вона довго дивилася на свого маленького філософа. Хмаринка, втомившись, склалася клубочком прямо на купі закладок і заснула.